11

Ось і закінчився перший день навчання. Одразу ж по закінченню останнього уроку Макс підійшов до Аліни.

— То що, ходімо?

— Куди?

— Нехай це буде невеличким сюрпризом.

— Особисто як на мене, сьогодні сюрпризів уже було достатньо. Особливо не надто приємних.

— Цей тобі сподобається. — Макс узяв рюкзак Аліни і закинув собі на плече. — Ти що, туди цегли наклала?

— Ніби ти не отримував сьогодні книги в бібліотеці? — Здивувалася Аліна.

— Точно. Ми ж їх ще три дні тому отримали. Ех, доведеться мені сьогодні трішки зайнятися бодібілдингом. — Жартома промовив Макс. — Ходімо, на нас Дег чекає.

Дег дійсно їх дочікувався біля виходу зі школи, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, наче норовливий кінь перед забігом. Помітивши друзів, він неквапно пішов у бік набережного парку. Аліна та Макс пішли за ним.

— То куди ми йдемо? — Все ж не витримала Аліна.

— Ні, подружко, ніяких запитань. Не порушуй правила.

— Гаразд, то може розкажеш мені свої правила? Щоб я, принаймні, знала, що порушую.

Вони пройшли повз набережний парк, перейшли мостом на інший берег річки. Тут починалося старе місто. Тут не було потворних совітських п'ятиповерхівок-хрущовок. Не було типових бетонних дев'ятиповерхівок. Будинки тут були переважно одно- та двоповерхові, високі, з величезними вікнами. Збудовані з каменю та цегли, зі складними фігурними фасадами та колонами. Кожен з цих будинків був витвором мистецтва.

— Правила прості: дивись не на слова, а на вчинки, правда за правду, будь мужнім, будь сильним.

— Ніби нічого складного. А в чому сенс? Що потрібно робити?

— Нічого. Просто жити. Спілкуватися з людьми, дружити.

— І що отримує переможець?

— Мою повну і безапеляційну дружбу. А також дружбу Дега.

— Заради такого призу можна і постаратися. Хоча, враховуючи, скільки в тебе друзів, це має бути не надто вже й важко.

— Помиляєшся, подружко. — Весело відповів Макс. — У мене багато знайомих, багато товаришів. А от справжніх друзів немає жодного. Ще ніхто не виконав усіх правил.

— Невже це так складно?

— Значно складніше, ніж ти думаєш. Усі ми маємо свої скелети в шафі і не хочемо, щоб хтось про них дізнався. Тож люди починають брехати, спотворювати правду, лукавити... Чим лише більше розігрівають інтерес до своєї таємниці, яка насправді не варта й ламаної копійки.

— Хочеш сказати, що ти ніколи не брехав?

— Чому ж? Брехав. Але лише тим, хто брехав мені. Перед тими, хто чесний зі мною, мені немає чого приховувати.

— Отже, ти казав, що я вже виконала дві умови. Які ж це?

— Першу і третю.

— Я чомусь думала, що третю і четверту, коли... Ну ти пам'ятаєш.

— Так. Таке важко забути. Але саме першу. І, до речі, ти одна з небагатьох, хто її виконав.

— Невже я така унікальна?

— Про це не мені судити. Але більшість людей здатні лише триндіти: та я, та я б йому... А як дійде до справи — їх ніде немає, або стоять серед натовпу таких же хероїв і з цікавістю спостерігають: "що ж буде далі?", румиґаючи при цьому поп-корном і знімаючи черговий відосик для свого сторіс. Ти ж нічого такого не казала, не вихвалялася. Проте коли потрібно було діяти — діяла так, як тобі підказує твоє серце і совість.

— Цікавий психоаналіз.

— Стараюся.

— Ти часом не збираєшся піти на психолога?

— Хай бог милує. Ні, все значно простіше. Я мрію зробити кар'єру слідчого. І після школи піду в армію, а потім у юридичний, щоб вивчати закони.

Доки вони розмовляли, Дег встиг дійти до якогось старого будинку, огородженого металевим парканом з облізлою фарбою.

— Дитячий будинок ***. — Прочитала Аліна.

Тим часом Дег зайшов на територію, де в пісочниці гралася групка дошкільнят під невпинним оком їхньої виховательки. Помітивши здорованя, діти радісно закричали й побігли до Дега. Обійняли його. Дег дістав з кишені пакет із цукерками, де залишилося трішки менше за кілограм, і віддав його дітям.

Вони, сівши на лавку, почали спритно, проте чесно, ділити ласощі між собою, а на обличчі Дега з'явилася щаслива посмішка.

Коли цукерки були поділені, діти повернулися до своїх ігор, не забуваючи закликати до себе здорованя.

— Дег, доганяй!..

— Дег, покатай на конику!

— Дег, зроби мені жабиня!..

Діти обліпили громилу. Кожен щось від нього хотів, та Дега це зовсім не хвилювало. Зі щасливим виразом обличчя він старанно виконував усі забаганки своїх маленьких друзів.

— Він такий щасливий. — Захоплено промовила Аліна.

— Ходімо, у нас є близько години. Пригощу тебе морозивом.

— Ходімо.