7

Коли Антон із батьком нарешті вийшли зі школи, Павло був злий, мов тисяча чортів, проте стримувався, щоб не зірватися просто зараз.

Зустрічі з батьками ображеного першокласника він не боявся. Та що можуть зробити якісь робітники йому, Павлу Степановичу Сірому — бізнесмену, мільйонеру? Нічого. Дасть їм кілька тисяч доларів, щоб зам'яти справу, — на тому все й скінчиться. Його більше турбувала проблема з Аліною та її дружком. Якщо відео потрапить в інтернет — про репутацію можна буде забути. Ні, він не збанкрутує. Викрутиться, як завжди, та коштуватиме це кількох мільйонів. І, як на зло, зайнятий консультацією зі своїм юристом, Павло не помітив, коли і куди зникла та клята Аліна зі своїми пришелепкуватими друзями.

Як і обіцяла вчителька, батьки Віталика з'явилися досить скоро. Яким же було здивування Павла, коли він побачив цих батьків. Батьком хлопчика виявився мер міста, а матір'ю — керівниця обласної прокуратури.

Так принижуватися, як сьогодні, йому ще жодного разу в житті не доводилося...

Лише сівши до автівки, Павло дозволив собі виплеснути емоції. Він поглянув на свого сина й так затопив йому потиличника, що Антон від несподіванки добряче гепнувся лобом об лобове скло.

— Ідіот. Кретин. Дегенерат, — вилаявся Павло Степанович. — Коли ти вже навчишся думати головою? Скільки разів тобі ще казати: перш ніж щось робити, дізнайся все про свого партнера. Все одно не доходить. Це ж треба було додуматися знущатися над сином мера, а потім запхати його в смітник, як якийсь непотріб! Ти хоч розумієш, що в нас було державне замовлення на п'ять мільйонів доларів? Тепер це замовлення пішло по пи..., загалом ти зрозумів, куди пішло. Тож вітаю, синку, ти сьогодні гарно повеселився. На цілих п'ять мільйонів.

— Звідки я міг знати, що наш мер віддасть свого сина до звичайної державної школи?

— Якби ти хоч іноді цікавився хоч чимось, окрім своїх тупих приколів, знав би, що ця школа, хоч і державна, — досить престижна. Вона має такі навчальні досягнення, які не снилися жодній приватній школі. Та й достатньо просто подивитися на дошку пошани. Ти хоч раз звертав увагу на те, що серед почесних випускників школи є й фотографія нашого мера? Проте це ще не найгірше. Цю проблему ми вирішили. Великою ціною, але вирішили. Значно гірше те, що тепер ми на гачку в пані прокурорки. Якщо що — вона нас із лайном змішає. А про...ані тобою п'ять мільйонів доведеться повернути, і якомога швидше. До того ж зробити ми це маємо абсолютно прозорими й законними методами. Тож доведеться і тобі попрацювати.

— Пропонуєш мені на базарі шаурмою торгувати?

— Якщо я скажу, ти, засранцю, будеш на вокзалі біляші продавати! Зрозумів мене? Молодець. Тож заткайся і слухай. Є в мене один бізнес-партнер — Валєра Маслов. Мудак повний, але везучий. Все бідкається, що не може мати дітей, от і шукав собі бабу з причепом, щоб було на кого залишити свій недобізнес. І таки знайшов. У столиці. Відбив її не аби в кого, а в самого Терена, сина власника компанії «Тернове поле». Чув про таку?

— Це ті, що горілку випускають?

— Дурень. Горілку випускає «Золоте поле». «Тернове поле» займається інноваційними проєктами, і не лише в Україні. Оціночна вартість компанії — півтора мільярда доларів. І все це належало одній людині — Терену-старшому. Із синулькою в нього не склалося. Не знаю, що там у них сталося, але Терен-молодший не має жодного стосунку до компанії. Хоч і далеко не бідний, усе ж не олігарх. Та й жіночка його — стовідсоткова блондинка. Тільки-но запахло більш грошовитим хером, забрала доцю й звалила до нас у провінцію. Зараз живе разом із тим мудаком Масловим. До речі, в тієї баби є донька від першого шлюбу. А тепер найцікавіше: дідусь, Терен-старший, вирішив піти на пенсію, тому переписав половину компанії на свою онуку. До речі, вона того ж віку, що й ти. Через три години в мене «дружній» обід у домі Маслових. Поїдеш зі мною. Розумієш, на що я натякаю?

— Звісно. Сімсот п'ятдесят лямів — непогане придане. Та й хороша підтримка для родинного бюджету.

— Молодець. Можеш же працювати головою, коли захочеш. Справишся.

— Ще б. Я можу окрутити будь-яку дівку. Що вже казати про якусь там розбещену мажорку.

— Тоді готуйся. І приготуй розкішний подарунок для нареченої. Не скупися. Перше враження — найголовніше.

— Знаю. До речі, як хоч звуть нашу мільйонерку?

— Лєна чи Ліна. Я не пам'ятаю. Тобі є різниця?

— Та особливо немає.

— На обіді й познайомитеся.