3

"Є правило: «Боїшся — не роби, зробив — не бійся». Тепер мені боятися не можна, інакше я програю і навіки залишуся невдахою, ганчіркою, об яку всі витирають ноги."

Запис #0002.

Додаток «Мій віртуальний щоденник».

Клас, як завжди перед початком уроку, шумів. Усі віталися одне з одним, розпитували про канікули, розповідали свої історії. Одним словом, старі друзі знову зустрілися після довгого розлучення довжиною в літо. Лише за однією із задніх парт сидів здоровенний на вигляд юнак із тупуватим виразом обличчя. Заклавши ноги на парту, він колупався пальцем у носі, діставав звідти кізявки, уважно роздивлявся їх, а потім витирав руки об штани. При цьому щоразу, коли хлопець розглядав добутий «скарб», на його обличчі з'являлося справжнє, непідробне зацікавлення.

— Фу, Дег, припини, мене зараз знудить! — звернулася до нього якась руденька дівчина.

До неї підійшов високий худорлявий хлопчина з пишним кучерявим волоссям і обійняв її.

— Іваночко, не займай нашого геніального дослідника. Не бачиш? Він зайнятий пошуком скарбів.

— Макс, ну скажи хоч ти йому щось. Він же, крім тебе, нікого не слухає.

Кучерявий юнак обернувся до здорованя й командирським голосом промовив:

— Дег, щось!

— Гав-гав, — відповів Дег і, ніби нічого й не трапилося, продовжив колупатися в носі.

— Ось бачиш, Іванко, зовсім наш Дег за літо від рук відбився, — награно сумно промовив Макс. — Геть чисто всі команди забув. Тепер знову доведеться його дресирувати.

До класу увійшла Марія Захарівна в супроводі якоїсь нової учениці з різнокольоровим волоссям. Учні одразу ж стихли й зайняли свої місця. Тим часом Марія Захарівна звернулася до новенької:

— Шукай собі вільне місце й сідай.

Аліна уважно роздивилася клас. Вільне місце було лише одне — поряд із якимось здорованем, який, розклавши ноги на парті, зайняв її майже всю й блаженно колупався в носі. Клас, чудово знаючи, що інших вільних місць немає, уважно спостерігав за її реакцією. Якийсь високий кучерявий хлопець перехрестив її й удав, ніби скорботно молиться.

"Так, Алько, зберися. Ти не повинна відступати. Від твоєї реакції зараз залежить усе. Ти сильна, а це? Це лише дрібні прикрощі. Не смертельно. Пофіг на них. Просто будь собою, такою, якою ти хочеш бути."

Визначившись, Аліна пішла до задньої парти, стала поряд зі здорованем і промовила:

— Дозволь.

— А? — із тупуватим виразом запитав здоровань.

Аліна показала рукою на вільний стілець і на ноги хлопця, що лежали на парті навпроти нього, і, копіюючи інтонацію самого громили, відповіла:

— Бе!

— А-а-а... — протягнув громила, забираючи ноги з парти.

Аліна сіла на вільне місце, дістала з ранця вологі серветки, протерла парту, потім дістала з кишені м'ятну цукерку.

— Гарний хлопчик. Тримай. Заслужив.

Тієї ж миті клас вибухнув нестримним сміхом. Той самий юнак, що молився за її молоду, втрачену душу, показав Аліні піднятий догори великий палець.

Тим часом громила спритно вихопив із руки дівчини цукерку, розгорнув її й закинув до рота. Потім простягнув Аліні правицю. До одного з пальців прилипла не надто старанно відтерта кізявка.

— Де-ге-не-рат, — пробасив громила слово по складах.

Клас знову затих і став спостерігати за реакцією Аліни.

— Хто? — здивовано запитала дівчина, розглядаючи брудну руку громили.

— Дег-ге-нер-рат, — старанно промовив хлопець, проте було видно, що цього разу таке довге слово стало для нього складним завданням.

"Алько, та візьми ти себе нарешті вже в руки. Ти вчора вигрібала з бомжатської торби гній та недоїдки, і шлях тебе не трафив. А це лише кізявка."

Дівчина потисла руку хлопця.

— Аліна.

— А-лі-на, — промовив хлопець. — Дег... Ге... Ген... Артр... Дру-з-зі.

— Так. Друзі, — промовила дівчина. — Любиш цукерки?

— Цу-к-кер-ки. Ням-ням.

Аліна дістала з ранця пакет із шоколадними цукерками, в якому було не менше кілограма, і поклала його на парту.

Дег дістав із пакета одну цукерку, розгорнув її, з'їв, акуратно згорнув фантик і разом із пакетом поклав собі до кишені.

— Ням-ням. Дяк-кую, Ал-ліна.