Глава 5 Що приховує лід?

Пола не просто розповіла їм про завершення роботи, вона поставили усіх перед тим фактом, що їй залишилося пропрацювати лише два тижні перед виходом на іншу посаду. Я могла очікувати всього: незадоволених зауважень Рауля щодо такої невчасності, байдужості Метью, ніби Поли й не було тут, чи хвилювань Крістін щодо нового розподілу годин, але я й уявити собі не могла, що наступні два тижні стануть якимось феєричним танцем в дусі дружби та єднання. Здавалося, що й Рауль взяв собі відпочинок від бубніння і вічної критики. Вчора всі зібралися на «Фіку» (традиційне шведське кавування) на честь Поли і поки ми насолоджувалися кавою з пончиками виновниця застілля без умовку викладала свої плани з оформлення показових кімнат в «Ікеї» і запрошувала нас на її дебютну виставку в наступні вихідні.

– Я буду приїжджати у кожні вихідні. – Простодушно кажу Полі. Так, ніби у мене насправді бувають вільні дні.  Зазвичай, якщо екстремальна ситуація, Рауль може когось підмінити, але через те, що ніхто не хоче залишатися з ним сам на сам, таке трапляється вкрай рідко.

– Послухай, Лісо, візьми на завтра вихідний. – Згадавши, що завтра неділя раптово говорить Пола. – Рауль, відпустиш Лісу?

– Ні, Пола, завтра твій останній день. – Відказую їй і рефлекторно махаю рукою виражаючи повне заперечення цієї ідеї.

– Тим більше! Залишся в дома і відпочинь гарненько, тому що інша така можливість може бути не скоро. – І знову звернувшись до без учасного Рауля додає. – Надіюсь, ти швидко підшукаєш мені заміну.

Про рішення шефа можна було судити з його байдужого чавкання і мугикання.

І ось у свій єдиний вихідний за останніх пів року я ліниво ніжусь в ліжечку без жодного бажання що-небудь робити чи кудись іти. Навіть, від спорту потрібно відпочити. Тому завалившись на втоптаний матрац пробую читати якусь невигадливу книженцію про фантастичне кохання двох ельфів і знову провалююсь у сон. Прокидаюсь від того, що яскраве сонячне проміння подразнює заплющенні очі й відкривши їх я напружено морщусь від залитої сяйвом кімнати. Ця сцена більш фантастична ніж кохання двох казкових створінь, тому що таке сонце я бачу уперше за цей рік і це незважаючи, що на дворі початок березня. Для решти світу давно наступила весна, тоді як у Швеції досі затяжні морози й лише нещодавно нас знову завалило снігом. Не витримую, відкриваю усі вікна в домі з яких свіжим струменем валить морозне повітря, але в його нотках я відчуваю ще щось: сухий запах торішніх трав і свіжої землі, так для мене пахне весна, хоча її слідів зовсім не видно зовні, все вкрите ковдрою снігу, лише під розігрітим сонцем розтоплюються замерзлі бурульки і стікають капельками-павутинками зі стріхи. Здаюся і починаю одягаюсь, потім виходжу на двір в нерозумінні озираючись, куди податися далі.  Зовні дітвора весело ганяє в кучугурах, тому хочеться подалі відійти від їхнього веселого гомону, щоб не хвилювати серце. І я іду в сторону озера. Цілий рік я всіляко морозилась від Поли, стосовно нього, так і не ходивши туди із нею, а тепер сама стараюсь віднайти до озера дорогу. На щастя, це зовсім не важко, потрібно лише звернути у вуличку і слідувати за звивистою стежиною між рядами статних будиночків. Врешті, широка вулиця закінчується і перед моїм зором постає картина нечуваної краси: величне озеро розкинулось в ширину, йому не видно ні кінця ні краю, в яскраво червоних променях призахідного сонця і рожевого неба, воно виглядає ніби у полум’ї. І як зі змахом чарівної палички  тихенько пролітають швидкоплинні сніжинки. Я спускаюсь із пологого пагорба до берега із завмиранням серцям споглядаю прекрасне. Іноді, мені здається, що Господь створив Швецію лише дня насолоди красою природи, тому що різні пори року  тут виражені в усій красі, але не для життя в такому суворому кліматі. Єднання із природою породжує всередині блаженство і я навіть не помічаю, як все довкола застеляють сутінки й оточуюче поступово змінюється:  сніжинки починають крутитися у танці разом із вітром, який підіймає їх і кружляє по замерзлому паркеті.

Раптом разом із вітром до мене доноситься  інший шум. Спочатку віддалено, а потім все ближче і сильніше. Це дещо нагадує тріск гілля під ногами чи звук дерева у гарячому багатті, але набагато сильніше. Підіймаю голову до верху, щоб впевнитись чи часом це не літак,  чи щось? Але ні, цей звук лунає із землі й повторюється з періодичністю, то наближаючись, то відступаючи, але під ногами лише скута льодом вода. І тут мене осіняє – точно, вода! Я обережно роблю крок у низ, потім ще неспішно ступаючи по кризі. Лід все ще грубий і твердий, жодних ознак того, що він тане. Прислуховуюсь і розумію, що це вода б’ється об лід граючи пісню льоду. Саме так ламається лід. Це здавалося б просте відкриття потрясло мене до глибини душі й не стримавшись я лягаю на холодний лід і притиснувшись слухаю цей неймовірний природний шедевр – пісню льоду. Я чую, як вода накатуючись знизу ламає лід і як він тріскотить, рипить протистоячи цьому. Гул і вібрація роздаються по моєму тілу. Там, внизу відбувається велике дійство приховане від очей: весна перемагає зиму, але зверху все виглядає непомітним, як і у мене. Може я теж вже почала змінюватися зсередини, хоч поки цього досі не видно. Лід, який сковував моє серце вже тріщить, просто всьому потрібний свій час. Це відкриття настільки потрясло мене, що я перестала відчувати плин часу, щока стала мокрою і гарячою на льоду, а колін і пальців ніг я не відчувала, але не могла відірватися від цієї захопливої пісні.

 Зненацька, щось підхоплює мене до верху я і злякано кричу від того, що постає перед  моїм зором: здоровенна, темна тінь нависає наді мною. Від пронизливого вереску затемнена фігура випустила мене зі своїх лам і я боляче шльопнулась об твердий лід. Від лежання ноги затекли і замерзли, а серце шалено колотилось. На мить здалося, що мене уб’ють на місці.