Глава 4 Не мій день

Одного разу бувши підлітком я розшукала в домашній бібліотеці, якусь тоненьку, пошарпану книжечку з самовдосконалення. Я давно забула її назву і весь зміст, крім одного речення, яке на все життя засіло і прокручувалось у моїх мізках: «Однією з унікальних особливостей людини є те, що час від часу всі ми відчуваємо внутрішню потребу щось поміняти в житті завдяки появі нових звичок. Однак на ділі сформувати нову звичку буває не так же і легко. Згідно з дослідженнями мінімальний термін для закріплення нової навички складає 21 день і також науково доведено, що протягом 40 днів звичка кристалізується так, що стає частиною життя». Протягом свого життя я успішно застосувала прочитане, коли мені потрібно було чогось досягти я не усвідомлено вела рахунок дням за які певна навичка стане звичкою.

Так кожного разу ідучи до залу через «не хочу»,  я сподівалась, що настане такий день, коли я вже не зможу без цього. Випробувальний термін добігав кінця і хоч суттєві зовнішні зміни на мені ніяк не відбилися, проте зміну внутрішню не можна було не відчути. Спершу, в мене з’явився звіриний апетит, хоч я і раніше любила поїсти, тепер я точила все підряд і постійно. Голод змушував мене бігти до холодильника ще до дзвінка будильника  і мабуть, тому що організм постійно перебував у стані голоду в мене з’явилася енергія для пошуку поживи. Я вже не поверталася з роботи напівмертва і не завалювалась спати не роздівшись, натомість сили тратилися на інше  –  таскання величезних пакетів з продуктами для себе і незліченних замовлень для Поли. Надихнувшись новітніми ідеями інтер’єрів Пола почала втілювати їх в життя у своїй двокімнатній квартирці. Так менше, ніж за місяць до неї заїхали замовлені із вебсайту іменні меблі: «Ульріка» – кухонний сервіз, круглий стіл «Артур» на шість персон, диван «Мікеланджело» і сучасна книжкова полиця у вигляді піраміди. І це ще без урахування безлічі декоративних дрібничок. Щотижня на адресу нашої крамнички надходило чергове замовлення, яке ми разом завантажували до Полиного автомобіля, а потім волокли на другий поверх і коли я вже збиралась спокійно відправитись відпочивати, Пола щоразу казала:

 –  Ліса, хочеш глянути на Луїзу?

І вечір продовжувався за складанням лего для дорослих. На підлозі ми розкладали частини нових поселенців, Пола крутила в руках інструкцію, я розкладала болти й шурупи в маленькі купки за формою, а Марк із викруткою в руках із розтріпаним волоссям нервово обходив меблі, скручував їх, потім розкручував, нервово вислуховував настанови Поли й кожних п’ять хвилин виходив на перекур і починав все з початку. При вході у них тепер завжди стояв набір з інструментами, а їхній кіт Міло грався із запасними шурупами. Вселенське обновлення захопило і мене  – безіменні переселенці поступово перебралися до моєї досі не обставленої квартири. Я теж придумала для них своєрідні імена, звичайно не такі помпезні, як із «Ікеї», але не менш функціональні: тумбочка-рипучка, килим-пилозбирач і вершина всього барахольного надбання – гора книжкових полиць, які знайшли останній прихисток на все ще нерозібраних ящиках з книгами. Ця химерна структура слугувала мені і барною стійкою на яку було зручно ставити різного роду предмети й гардеробом зі скинутими на них речами. Все б нічого, але все це вкупі викликали відчуття не комфорту від чужих запахів і летючої котячої шерсті із килимка і слугували нагадуванням того, що врешті решт мені все-таки доведеться зайнятися впорядкуванням простору. Через це вже з самого ранку хотілося чим по швидше змитися із дому і спортивний зал був тому чи не найкращим привидом.

Сьогоднішній день не відрізняється від інших, хіба лише тим, що я іду до залу раніше, ніж зазвичай. Моя поява не викликає жодної уваги у дівчини-адміністратора за стійкою реєстрації при вході. Вона розслаблено розпиває протеїнові коктейлі з однією із фітоняшок. Стереотипна білявка в рожевому топіку із роздутими губками солодко усміхається посмоктуючи трубочку.  Пройшовши картковий контроль заходжу всередину залу, де все те ж, як було учора, тільки людей менше. Направляюсь в роздягальню. Там, мене зустрічає ще одна фітоняшка. Молоденька і спортивна африканка із копною довгих косичок закінчує переодягатися. Моя поява не викликає в неї жодного інтересу і на моє стандартне: «Хей!», у відповідь повний ігнор.

Розкладаюсь по далі від цієї пихатої вискочки зайнявши сусідню лавку і дістаю спортивний костюм, коли до роздягальні забігає схвильована білявка з реєстрації. Вона зупиняється перед африканочкою, мабуть, її подругою  і швидко проговорює не зважаючи на мою присутність:

 – Еліс, нарешті! – Запихавшись вигукує вона. – Я дізналася, як його звуть! – Із писком від захвату і підплигнувши на місці говорить білявка.

 – Ти серйозно? – запитує інша від несподіванки переставши зав’язувати один кросівок.

 – Так! – Все ще схвильовано додає вона. – Його ім’я висвітились на екрані, коли він зайшов до залу. Я якраз стояла із тією дурепою адміністраторкою.

Говорячи це здається вони зовсім забули про мою присутність і тому я стаю не вільним свідком їхніх пліток. Може, вони все ще думають, що я не розумію їхньої мови. Цікаво, хто б це міг бути? В цей час тренуються тільки качок і ірокез, але ні того,  ні іншого в залі не було, коли я прийшла.

– Поглянь, – через секунду говорить білявка – здається, я знайшла його в «Інстаграм».

– Покажи, – африканка підплигує із лавки з єдиним зав’язаним взуттям і на одній нозі дострибує до телефону в руках білявки. Декілька секунд вони оторопіло витріщаються на екран, після цього африканка підіймає голову і слова вилітають з її уст. – Ти упевнена, це точно його сторінка?