Глава 3 Випробувальний термін

Я із Полою вже закінчили зміну, але залишилися, щоб спокійно викласти деякий товар на вітрини. Ми стояли поруч і кожна заповнювала свою поличку. На касі висідав Рауль, який рахував сьогоднішню виручку. Можна було розслабитися і спокійно говорити не боячись допитливих зівак чи незадоволених зауважень від боса.

З Полою розмова текла просто, без недомовок чи почуття незручності, тому що вона ніколи не лізла в особисте, не розпитувала про плани, не давала не потрібних порад, а просто теревенила казна що, викликаючи повсякчас усмішку на моєму обличчі. Розмова починалася ні з чого і ніколи не доходила до логічного завершення перестрибуючи з однієї теми на іншу. Щойно ми почали обговорювати склад продуктів і тут же перескочили на тему про спорт. Пола не втратила можливості поцікавитися:

–  Ну, як тобі наш зал? – Запитала вона. – Надіюсь у тебе виходить ходити?

–  Ну так, розпочала з Нового року.

–  І як тобі наш зал? – Допитується Пола.

–  Зал як зал, мені подобається. Не надто великий, але всього достатньо. Є силова зона, кардіо і вільна для розтяжок і всякого.

– Ого! – Пола одаряє мене здивованим поглядом. – Говориш, як профі. Може вже і перші результати є?

– В смислі? 

– Скільки ти вже скинула за цей місяць? – Дивиться на мене Пола сяючими очима.

Може через те, що я не очікувала цього питання, а може тому що це справді хвилювало мене, в грудях почало назрівати роздратування впереміш із агресивними нотками. 

– Ну, знаєш поки нічого. – Відповідаю їй  не подаючи виду.

– Таке буває, – продовжує Пола не помічаючи, як усмішка зійшла з мого обличчя. – спочатку, укріпиш м’язи, наростиш масу, а жир спалиться пізніше на кардіо.

– Ну взагалі, я це і роблю. – Добавляю їй, нехай не думає, що я просто так туди ходжу.

– Що саме? – Допитується Пола, нагадуючи фітнес тренера у відставці.

– Кардіо чи як його? Ходжу на доріжці.

Вона не задоволено піднімає на мене очі. Всі емоції, як завжди у неї на обличчі: підтягнута нижня губа і зведені брови говорять про те, що Пола злиться.

– Що і все?

– Ну ще на тому, як його – еліпсі. Ну і на машинках. – Спеціально кажу недбало підбираючи слова, щоб ще більше їй досадити.

Пола продовжує дивитися на мене, як колгоспники на перший трактор.

– Яких машинках, Ліса? Ти серйозно?

– Для рук, для ніг. – Дразню її звільняючи другий ящик.

– А як же план-тренування, повтори і врешті-решт дефіцит калорій, дієти, Ліса?! Я сподівалася, що ти все таки візьмешся за себе врешті-решт і приведеш себе в порядок. – Розхвилювавшись випалює Пола.

– Може досить, а? – Не поступаючись їй підвищую тон і собі. – Яке тобі діло до мене? Краще дивись за собою. – Огризаючись відказуючи їй.

Весь мій настрій і азарт від суперечки миттю зникає.

–  Рауль! –  гукаю я через весь магазин не дивлячись на Полу. Ми закінчили.

–  Вільні. – Вигукує він.

Я машинально починаю збиратися стараючись уникати присутність Поли, але кутнім зором помічаючи, що вона теж не відстає від мене хвацько натягуючи одяг.

–  Ліса, ну не дуйся. Давай підвезу, я на машині. – Просить Пола.

–  Я хочу пройтись. – Скоріш із дуру, ніж від образи кажу я і вже шкодую про це, тому що прогулянка серед ночі на морозі, така собі ідейка. Зібравшись хочу якнайшвидше покинути магазин і розумію, що Пола не збирається залишати мене у спокої.

–  Пола, –  говорить Рауль. – там твій білий «Форд» на вулиці?

–  Так, Рауль.

–  Ти,  його тут залишаєш на ніч? – Кажучи це він вороже дивиться на Полу  із опущених окулярів.

–  Іноді так, –  признається вона –  та годі тобі  Рауль, з машиною нічого не станеться. Я можу забрати наступного дня або послати свого Марка за нею. Бачиш тут таке. – Мабуть, гадаючи, що я нічого не бачу тицяє в мене своєю рукавицею скорчивши злу міну.

 Я хапаюсь за дверну ручку в надії, що Рауль затримає Полу або хоч вмовить забрати машину.

–  Ліса, постій! – Неохоче повертаюсь. – Це тебе теж стосується.

–  Що знову? – огризаюсь я. – В мене немає ніякої машини. Я на автобусі.

– То мене не обходить, –  пильнує з під окулярів Рауль, – я за ваші машини не хвилююсь, знімуть шини чи ні – не моя турбота, але ти і Пола, як персонал магазину повинні пильнувати, –  ми з Полою в непорозумінні переглядаємось – дивитися за місцями на паркуванні і брати на олівець усіх хто кидає свої корита біля моєї крамниці. Я заливав цю площадку не для зажерливих халявщиків. З сьогоднішнього дня, щоб записували всі номера машин, які лишаються після закриття. Всікли!

Ну супер, –  думаю я –  тепер ще й  і охоронцями парковки підробляти, так і до двірників дійде.

Натягую вище комір залишаючи магазин позаду і йду в сторону дому. Віддаля чую, голос Поли: –  Пока, Рауль! – звук захлопування дверей і швидкі кроки в мою сторону.