Глава 2 Правильний початок

–  Ну колись і що вони тобі подарували? – З нетерпінням допитується ма.

–  Ти не повіриш,  –  кажу я їй.

–  Ну точно не книгу, ти щось дуже розлючена. Надіюсь, хоч не купон в ваш магазин. – Підколює мене мама із смішком у голосі.

–  Навіть, не знаю, що гірше, – вичікую драматичну паузу із видихом театрально вимовляю. – Абонемент в зал! Розумієш ма, або-не-мент, ще й на рік.

–  О! Ну… це не так погано.

–  А що може бути гірше, мам? – Розчаровано додаю я. –  Знаєш, що це значить?

–  Що Пола турбуються про твоє здоров’я. – Оптимістично видає мама.

–  Ще б пак! – Із  сарказмом випалюю я. –  Це значить, мам, як мінімум, що вона вважає мене товстою і як максимум, що решта з нею в мовчазній згоді. Бачила б ти, як вони радісно кивали. Та це те саме, що дарувати людям мило чи зубну пасту із натяком від тебе дурно пахне. Тільки це абонемент в зал, що означає –  ти жируха, піди приведи себе в порядок.  

–  Ну, Ліса, не кажи дурниць. – Заспокійливо промовляє ма.

–  Це правда, мам. Я ще в своєму розумі, щоб адекватно оцінювати себе. Хіба я не розумію, що я набрала, але я не думала, що це так помітно для інших і найгірше те, що вони почнуть лізти зі своєю допомогою. – В розпачі виливаю все на маму.

–  Доця, ну не кажи такого. Ти в мене сама найкраща.

–  Мама, я і під центнер буду для тебе найкраща. Це мене мало обнадіює. Люди мені вже прямим текстом, точніше прямим абонементом дорогу в зал показують.

–  Тоді чому б тобі не використати таку нагоду. Ти в мене завжди була спортивна дівчинка. Що ти там в школі грала? Волейбол…?

–  Гандбол.

– Ну і, яка різниця. Одні плюси: підеш в зал, підтягнеш форму і може з кимось врешті познайомишся. Скажемо із якимось мускулистим атлетом. –  Із задоволеним обличчям бабки звідниці дразниця вона.

–  З яким атлетом? – Вже із нотками обурення продовжую я. – Ти, що не розумієш, що там сидять лише самолюбиві качки, які тільки люблять свої перекачані стероїдні булки. – Піднімаю дві руки і згинаю в ліктях показуючи стійку типового бодібілдера і цілую неіснуючі біцепси.

 –  Так, ну досить викобенюватись,  –  із ледве стриманим смішком говорить Ма. – трохи спорту нікому не завадить.

 –  Тут не трохи,  –  провожу руками вздовж свого торсу  –  тут пахати і пахати… Слухай мам, забери абонемент собі походиш на машинки, тобто тренажери.  – При цьому тикаючи карточку в екран телефону так, ніби стараючись чим швидше від неї позбавитися.

 –  Доця, я на своїх машинках так навкалуюсь, що мені ніякі тренажери не потрібні. Як ти не хочеш ходити, то продай. Це не дешеве задоволення, щоб ти знала.

 –  Серйозно? Цікаво, скільки Пола віддала за абонемент?

 – Ну от підеш і взнаєш.

– Ви, ніби зговорились. – Випалюю я. –  Мам, ну ти уявляєш, щоб я ще після залу ішла на роботу? Мені ж на другу зміну…

– Ліса, знаючи тебе, після роботи ти вже точно не захочеш піти.

– Пола, сказала те саме. – Підсумовую я.

– Знаєш, доця, може  варто почати Новий рік правильно. Скільки можна убиватися по….

– Мама! – Пририваю її на пів слові не в силах винести подальших наставлень. – Я подумаю, добре. Давай на добраніч. Мені потрібно відпочити.  – Насправді, лише бажаючи чим швидше завершити розмову, щоб не пробуджувати привидів минулого.

– На добраніч, донечко. – Говорить вона. – Я тебе люблю.

– І я тебе.  – Відправляю повітряний цілунок і закриваю дзвінок.

Залишаючись одна в кімнаті із злощасною картою в руках, якийсь час кручу її не відводячи погляду, а в голові все проносяться мамині слова: «Може варто почати Новий рік правильно…». Кидаю її на стіл і метровими кроками минаю коридор в п’ять метрів. Зовсім забувши про те, що на годиннику далеко за північ, мабуть, тому що живучи у Швеції звикаєш до постійної темноти взимку за вікном, дзвоню в квартиру Поли. Потупцявши з декілька хвилин в ображеному настрої вирішую повертатися, але двері потихеньку при відкриваються. На порозі в корпоративному вбрані із срібних паєток, потікшим макіяжем з напіввідкритими повіками мене зустрічає заспана Пола:

– Ліса…. Ти мені снишся? – говорить сонним голосом сусідка.

– Поло, вибач мені, але діло невідкладної важливості. У тебе є ваги? – запитую її.

– А… – продовжуючи дрімати на ходу перепитує вона.

– Ваги. Ну ті на які ти стаєш щоранку, щоб зважитись. Будь ласка, позич до завтра.

– Ага, – Пола іде в темну кімнату і за секунду повертається із вагами в руках.

– Дякую, – Кажу я збираючись іти.

– Ліса, а тобі навіщо ваги серед ночі, – Трішки бадьорішим голосом запитує вона.

– Ем…, – що ж відповісти їй, в голові напружено пробігає безліч варіантів використання вагів і не підібравши нічого доречнішого зі всього перчня кажу – потрібно зважити валізу.

Тільки зібравшись іти, смикаюсь від неочікуваного, холодного захвату своєї руки цупкими пальцями Поли.