Глава 1 Неочікуваний сюрприз

 –   Ліса!

Звучання власного імені, як сигнал будильника пробуджує мене від глибоких роздумів і повертає до реальності. Відвертаю голову від вікна за яким легко пролітають ніжні сніжинки освітлені фарами проїзних автомобілів і відблиском ліхтарів. З центра дешевої забігайлівки-піцерії, в якій крім нашої компанії засиділося ще декілька забулдиг, Пола махає до мене рукою закликаючи повернутися за стіл. Серед усіх вона, як завжди, виділяється своєю веселістю і непосидючістю. В цей момент Пола активно жестикулює і про щось захоплено розповідає своїм слухачам із бокалом шампанського в руці й тільки за допомогою, якоїсь алкогольної магії досі не виливши його вмісту.

Такі люди, як Пола зазвичай подобаються усім і легко знаходять спільну мову з будь-ким, такі собі «душі компанії». Навіть, я не встояла перед її чарами, коли майже рік тому, одного морозного ранку прикотила невеличкою легковушкою із фургончиком під поріг щойно закінченої багатоповерхівки. Скоріш це була добровільна висилка, ніж переїзд в процвітаючий район, тому що навколо, крім будівельної арматури, декількох заселених будинків і засніженого лісу більше нічого не було, але з моїми теперішніми фінансами із вибором квартири за межами столиці, перебирати не доводилось.

Як тільки я разом із мамою вийшли з машини, щоб розвантажувати й переносити речі до моєї нової обителі нам на зустріч вийшла Пола: невисока, брюнетка із карими очима і всіяним веснянками обличчям зі здоровезними пакетами сміття в кожній руці.

 –  Привіт! – радісно привіталася вона. – Ви мої нові сусіди?

 –  Так, але тільки вона. – вказала мама у мій бік, коли я все ще оглядала будинок. – Моя донька, Ліса. – Тут мені довелося поглянути в сторону незнайомки і видавити з себе, щось на кшталт усмішки. – А я її мама Марія.

 –  Дуже приємно, Пола!

 –  Скажи мені, дитино. – продовжила мама. – Десь тут є, якийсь вагончик чи коляска для перевезення речей?

 –  Раніше щось подібне було тут, – дівчина вказала на місце паркування для велосипедів, – але, мабуть, минулі сусіди, які в’їхали, десь їх посіяли. Не тривожтесь, я вам допоможу, я теж з цього будинку.

За хвилину нова знайома із завзятим ентузіазмом таскала коробки до мої барлоги, хоч в цьому і не було необхідності. Всі мої пожитки являли собою декілька ящиків з книгами, домашнім приладдям і одним матрацом. 

 – Вам пощастило, що я досі дома, – доносяться до мене уривки її розмови з мамою. – швидше впораємось з усім.  

 –  Дякую, Пола. А де ти працюєш? – цікавиться ма.

 – Не далеко звідси, в місцевій крамничці. – Просто відказуває дівчина затаскуючи чергову коробку до ліфту. – Вам на який поверх?

 – На другий. – Відповідаю я.

 – Я теж живу на другому, – радісно говорить Пола, – будемо близькими сусідами.

Надіюсь, не настільки, подумалось мені, тому що нова знайома почала порядком надокучати. Виявилось, що моя квартира розташувалась в іншому кінці коридору від мешкання сусідки. Від серця трішки відлягло, все таки метрів з п’ять розділяє нас.

 – А вам потрібні працівники в магазин? – Ніяк не заспокоювалась ма. – Ліса, якраз в пошуку роботи.

Я кидаю гострий погляд в її сторону всіма силами телепатії стараючись донести їй думку нарешті замовчати.

 – Я можу запитати у шефа, – не звертаючи жодної уваги на мої зиркання говорить Пола. – У нашому містечку мало місць для праці. Крім магазинів, складів чи дитячих садочків немає куди влаштуватися. В основному всі їздять в столицю чи ще десь.

 – Ліса, ти чула. Тут є садочок…

 – Мам! – грубо огризаюсь я прирвавши її на півслові, але за секунду опанувавши себе видаю. – Магазинчик більш ніж підходе для мене.

Все таки, це була правильна ідея не затримуватись на довше у мами,  тут же проноситься у моїй голові.

 – Рада, це чути! – посміхається Пола.

Менше, ніж за годину робота була завершена.

 – Запрошую вас на чай. – Говорить гостина сусідка.

 – Дякую, але я мушу бігти, – відповідає Ма кидаючи швидкий погляд на годинник, – потрібно повернути орендований фургончик на заправку.

 – А ти, Ліса? – Цікавиться сусідка. – Почаюємо у двох, в мене є свіжі кекси.

Якби спокусливо це не прозвучало, але я просто хотіла врешті залишитися на одинці і тому відповіла:

 – О, дякую! Я обов’язково зайду іншим разом, але зараз потрібно розібрати деякі речі і ще збігати за продуктами в центр.

Мої пояснення подіяли і дві помічниці нарешті залишили мене. Лише закриваючи вхідні двері я помічаю, що на іншому кінці коридору мама і Пола про щось змовницьки перемовляються, але зміст їхньої розмови залишається для мене секретом, зрадницькі п’ять метрів не дають можливості нічого почути. Сподіваюсь, мама не бовкне чого лишнього. За секунду відкинувши цю думку, я із розпачем роздивлялась своє теперішнє житло: нова квартира-студія викрашена в білий колір вже із вмонтованою кухнею і технікою значно полегшувала життя і не здається такою пустою. Чого не скажеш про кімнату в цілому, яку заповнюють мої нечисленні коробки, як огидні нарости заповнивши весь простір довкола, тому я розсовую їх по курткам, кидаю матрац під стіну і просто плюхаюсь на нього відчуваючи, як тиша пустої квартири давить на мене. І тут неочікуваний звук дверного дзвінка змушує мене піднятися . Невже це мама повернулась? Відкривши двері я бачу на порозі все ту ж сусідку: