22. Мені від усіх чогось треба

З почуттям цілковитого самозадоволення я поставив крапку і ще раз пробігся очима по написаному тексту. Андрюха наполягав, що легше надиктовувати все Кордонвалову, але я вирішив по-старому — записати на папір. Так і думки легше відтворюються, і тримаєш написане перед очима, якісь питання — повернувся на пару абзаців назад і перевірив нестикування.

До речі, ось одне якраз таке знайшов. Випра-а-авляємо ... О! Тепер добре. Ну, начебто готово. Я переробляв написане в цьому неосяжному стосі паперів уже втретє, за останні два дні. Андрій вміло докопувався чи не до кожної репліки: то не так, це не так, то доповни, тут незрозуміло, а якщо в цій частині у гравця виникне таке запитання, як має відповідати персонаж, і теде і тепе.

Синій каже, що коли він розбереться з тим, як влаштований штучний інтелект Рорика, зможе впроваджувати його в будь-яких персонажів; і тоді подібний процес зміниться і сильно спроститься: персонажа просто треба буде в сильно прискореному темпі навчати, як він повинен поводитися, які у нього звички, яка у нього манера мови, а потім починається процес самонавчання.

Але це буде колись... А поки що по-старому — прописуємо шаблон і враховуємо всі можливі розмови та питання, які можуть виникнути у гравця під час проходження квесту, і намагаємося не залишати їх без відповідей. Також треба для кожного основного персонажа записати кілька десятків стандартних фраз-відповідей, якщо гравець запитає зовсім вже якусь дурість. Дуже громіздке та геморойне заняття, але мені цікаво! Тим паче, спати не треба, часу — непристойний вагонище.

Я встав і солодко потягнувся. Сенсу в цьому й особливої ​​користі не було — м'язи тут не затікають від постійного сидіння, але... Чому б і не потягнутися, після такої тривалої і кропіткої роботи, нехай це буде мій переможний жест сценариста.

Оточував мене зараз березовий гай, але стовбури дерев були не білі з чорними вставочками, а чорними з білими. Виглядало дуже незвично але, змушений погодитися, досить ефектно.

Довелося відкрити карту і подивитися, де знаходився зараз Андрюха, разом із робітничками, яких виділила нам Іззі. Судячи з папірця, метрів двісті праворуч. Чудово, легка пробіжка. Ремінець арбалета затягнути тугіше, щоб не бив поперек, палицю в руки, щоб не лупила по колінах, стос паперів у сумку. Побігли.

Гай із чорними березами швидко закінчився, і я вбіг у хвойно-листяний ліс, як я його називаю. Хвойний, бо стовбури — високих сосен, а листяний, бо високо вгорі, замість голок — ідеально кругле листя. Тут панувала легка прохолода тінь та пахло ягодами.

Я добіг до потрібного місця, звірився з картою: маркер Андрія був прямо впритул з моїм; і вставив палицю в кільце на поясі.

— Андрюхо, синяве вухо, виходь! — прокричав я на весь голос.

Спочатку звідкись згори звісилась мотузка, а потім уже по ній повільно спустився синюшний у своїх незмінних шкіряних речах.

— Що? — невдоволено пробурчав той.

— Тримай, я закінчив, тепер точно не повинно виникнути запитань, — простяг я хлопцеві свої записки.

— Добре, я пізніше займуся цим питанням.

— Як там справи йдуть? — показав я пальцем нагору.

— Добре, частина закінчує зі мною облаштування другої засідки в кронах, а частина облагороджує узлісся, звідки починається ця частина квесту.

— Ах ти ж, молодці! Добре просуваємось!

— Можна й швидше, — пробубнив Андрій, дивлячись собі під ноги.

— Гаразд, ви тут доопрацьовуйте, а я поки чо змотаюся до адміністрації, вирішити питання з магією. Ти зробив, чо я просив?

— Так, ось!

Синюшний простяг мені невеликий пакунок, і я дбайливо поклав його в сумку.

«Отримано новий предмет:

Загорнутий подарунок»

— Дякую.

Андрій лише кивнув, розвернувся і тільки-но зібрався застрибнути назад на мотузку, як я його загальмував:

— Андрюхо, тут така справа, я сам не люблю, коли мені постійно товкмачать і нагадують про одне й те саме, але… Як там справи з нашим договором? Ти чось дізнався?

— Я займаюся цим питанням, — відповів хлопець і, застрибнувши на мотузку, почав дертися вгору.

Та й пес із тобою! Я знову відкрив карту, перевірив, де залишив Чорниша, і подався до нього. Ще кілька хвилин приємної прогулянки тінистим лісом, і я вже сидів верхи на чотирикрилому пегазоні.

Використовуємо перстень, пролітаємо в портал, сідаємо на майданчик, заходимо до будівлі. Так, спочатку заскочу до Єлизавети. Бо ми після сімейного застілля так і не бачилися, та й у мене до неї є одне питання.

Сходи, другий поверх, третій, четвертий, п'ятий, шостий. Затримався на кілька секунд, спостерігаючи за Хелен з фіолетовими кучерями. А її проект із виведення нового виду драконів, чи як їх там… Мігрен… Вінігрен… Або виверн… Ну загалом, було видно, що вона досягла значних успіхыв. Якоюсь залізною паличкою дівчина доводила останні штрихи. Величезна луската голова перед нею була схожа на морду крокодила, тільки з безліччю шипів, двома рядами іклів, які не поміщалися в пащі і очима, розташованими з боків голови на випираючих наростах, як бічні дзеркала на автомобілях. Дивно та незвичайно вийшло.

Наступний поверх, і тут я знову затримався і навіть промайнула деяка думка. Як і  в перший мій візит сюди, крізь скляні стіни я помітив десятирічного перекачаного важкоатлета, який сидів на підлозі і займався розробкою круглого щита. Хлопець доробляв металеву окантовку і був повністю поглинений процесом. Кругла зброя оборони була вкрита невеликими металевими ромбиками, сантиметрів по десять кожен. Вони з'єднувалися в єдиний геометричний малюнок, та й довершувала щит — червона металева окантовка.

Творець навіть не помітив, як я тричі постукав у двері з написом:

«Кракстер

Перший помічник начальника відділу зброї та броні»

Після п'ятого стуку я все ж таки відчинив двері і зайшов усередину. Стандартна скляна кімната, в якій знаходилися тільки хлопчак, одягнений у короткі шорти, щит у нього на ногах і стійка з десятком мечів біля стіни.