21. Святкування

— Рорику, червонолиця ти кухарко, як там справи? — нетерпляче перепитав я вже втретє за півгодини.

— Дядьку, та завʼязуй вже мандражувати! Все на мазі. Останні штрихи доводжу, — роздратовано гукнув мені кухар через плече.

Рорик поверх свого ганчір'я натягнув кухарський сірий фартух, і ось уже години зо три не відходив від невеликого столика і готував, не забуваючи постійно підкидати в багаття дров. Виявляється, червономордий не збрехав, він дійсно любив готувати, знав безліч рецептів, і, судячи з нишком випробуваних кількох страв, робив їх дуже майстерно.

— На! Постав на стіл!

«Отримано новий предмет:

Страва Принадність тролів»

Я прийняв з його рук велику дерев'яну тарілку з якимось салатом із фіолетово-сріблястих овочів, посипаних червоною травою. Поставивши блюдо на стіл, я ще раз окинув усе поглядом: тарілки, виделки, ложки, ножі, ганчірки (серветок тут не знайшлося), скляні фужери, чарки, кілька салатів, нарізки з кров'яною ковбасою, помаранчевий сир, що на вигляд був огидним, але на смак — дуже гідним. По центру стояли пляшки із сидром, настоянками, безалкогольним узваром та звичайною водою. Так, вино для Дашеньки має принести із собою Іззі.

Чудово! Для початку все готово, а основні страви Рорик подасть вже коли всі сядуть за стіл. До речі! За дуже вмісткий та дебелий стіл! За яким стоять стільці! Навіть із зручними спинками! Все ж таки я молодець. Ну а чого, сам себе не похвалиш — ніхто не похвалить.

З ранку, точніше, як Рорик прокинувся, я відразу ж махнув разом з ним до Освограда. Залишивши червономордого разом із грошима та списком покупок у місті, я скористався кільцем і мотанувся до будівлі адміністрації. Там, у своєму кабінеті, за допомогою Коневодова начарував цей стіл, стільці, гамак і ще кілька необхідних на сьогодні речей. Все це добро зніс донизу, на злітний майданчик, і за пару ходок на Чорниші доставив на свій острів через портал.

Поки я все це проробляв, працівники, що прибували до будівлі адміністрації і поспішали у своїх справах, щиро офігівали і тицяли пальцем у діда, який прив'язував мотузками стіл і стільці до пегазону, а потім сідлав його і відлітав, зникаючи в порталі.

Так, довелося запаритися, але результат того вартий. Тепер острів з яблунею нагадував літній садок за будинком, де можна проводити веселі сімейні посиденьки. І жодних комарів!

Збоку від мене з'явився водяний мур, і з нього вийшов Андрій, одразу ж засунувши руки в кишені.

— Не погано! Хто допоміг? — відрецензував мою роботу гість, який щойно прибув.

— Пф! Андрюха! Все сам, на своєму горбі!

— Як? — щиро здивувався синій.

— За допомогою Чорниша притаранив із адміністрації.

— Навіщо? Ти ж міг спокійно попросити тобі зробити всі ці речі робітників, яких нам виділила Іззі. Конкланд! Чому ти не підказав йому?

— У мене не питали, я й не підказав, — з великою долею зловтіхи промовив вусатий за моєю спиною.

— Та нічого страшного, для гарної справи можна й руками попрацювати. Проходь, сідай, — я радісно вказав долонею у бік столу.

Андрюха кивнув, опустив погляд і сів за стіл.

— Налити може чо тобі, поки чекаємо на інших?

— Я не п'ю.

— Як хочеш.

А ось собі я відкоркував одну пляшечку з сидром і налив у фужер. Ах ти ж, як добре!

Я осушив тару, поставив назад на стіл і почув, як десь збоку пролунало іржання. Ми всі вчотирьох повернули голови. Це була Єлизавета верхи на білому крилатому скакуні. Сама вона була одягнена в напівпрозорий пеньюар, через який було чудово видно всі її фіолетові принади. А ще вона знову змінила зачіску – сьогодні це було синє каре, а також були відсутні брови.

— Не зрозуміла?! А ці що тут роблять? — одразу ж вигукнула Іззі, приземлившись на острів. При цьому, скромні зирки Андрія і відверте витріщання Рорика її ні краплі не бентежили. — Ні, ти не подумай, я в жодному разі не проти, якщо вони теж приєднаються.

— Єлизавета, срамна ти душа! Ти в чо вирядилася?

— Як у чо? — роздратовано передражнила вона мою манеру «чокати», — ти сам покликав мене сюди, сказав взяти вина. Ось я і приготувалася до пристрасного проведення часу.

— Ти чо?! Бігом переодягнися! Зараз мають прибути: мій син, невісточка та онучок! А ти як шала... як розпусниця одягнена! Є ще якісь речі?

— Є, але я не соромлюся свого тіла, — спокійно відповіла Іззі, так і не злазячи зі скакуна і простягаючи руку, мовляв, може, якийсь джентльмен допоможе дамі злізти з коня. При цьому ситуація, що склалася, її ні краплі не бентежила, а судячи з іскорок азарту в очах, навіть, навпаки, забавляла.

Я підбіг до свого стільця, на спинці якого висіла сумка, порився в ній і дістав сорочку та камзол, видані мені ще Гавриилом. Сам я, пам'ятаючи про застереження Вереса, завчасно прикупив собі болотяного кольору сорочку з пишними манжетами, які мене одразу почали бісити, і я їх закотив.

Я подав руку Іззі, вона граціозно зістрибнула з коня, не забувши при цьому потертися об мене своїми грудьми. От чортівка! А якби я зараз був у реальному світі?! Та мене тиск, що підскочив, відразу в труну відправив би!

— На, одягни, я тебе прошу! Моя сім'я ось-ось прибуде, а ти у такому вигляді.

— Який наполегливий... А яка турбота про мою честь! Я задоволена, мій хороший, — промуркотіла Єлизавета і взяла речі.

— Так, дядьку, ну, в принципі, основні страви томляться на багатті, тож чекаємо тільки на твою рідню.

— Чудово!

— До речі, вино і невеликий подарунок для тебе візьми в сідельній сумці, — сказала Іззі, сідаючи за стіл, поряд з Андрюхою.

Той щось там пробубнив, схоже на вітання, пересів на інший стілець, подалі від жінки, і сипнув трохи зеленої дурі собі на улоговину між великим і вказівним пальцем.

— О, отже, ти і є той сценарист-наркоман… цікаво, — сказала Іззі одночасно натягуючи мою сорочку і пересідаючи на стілець поруч із синюшним. Він майже миттєво відійшов від порошку і знову пересів, вона — за ним.