Я вкотре долонями змахнув порошинки з рукавів довгого коричневого камзола, яких там й подавно не було. Потім, все-таки, розстебнув верхній гудзик сорочки. І, на довершення, поправив лямку сумки на плечі, яка й до цього досить комфортно себе там почувала.
Після всіх цих ритуалів я сміливо (ну як сміливо, з легким хвилюванням) увійшов у скляну будівлю адміністрації Мірантира.
Я був сам, ніхто мене не підганяв, тому мав можливість все детально оглянути. За скляними дверима я одразу потрапив у фойє. Стіни, звичайно, зі скла, підлога — теж. Красиво, нічого не скажешь, але якби я мав страх висоти — я б уже разів зо три обгадився і стільки ж знепритомнів.
Підняв голову, стелі не було видно, бо стіни йшли далеко вгору. Так як стіни чудово пропускали сонячні промені від усіх чотирьох світил, тут було дуже світло і яскраво, прям як у якійсь небесній канцелярії. Їй Богу, рай.
Я пройшов на середину фойє, але мене ніхто не зупинив і не спитав хто я. Напевно, тут якась система стоїть, що якщо ти не тутешній працівник, тебе просто так не пропустять; і, швидше за все, кам'яні страшні статуї різноманітних звірів уздовж стін цьому посприяють. А може, й магія якась, звідки знати, шандарахне блискавкою з дверей, і все, тю-тю.
Ні якогось столу реєстрації, ні чергового охоронця, в якого можно було б запитати куди піти — нема. Але я, як, мабуть, і кожен у цій будівлі, знав куди мені треба і з якого питання.
Андрюха підказав, що відділ дизайну знаходиться на шостому та сьомому поверхах, а сама Іззі забрала під свій кабінет весь восьмий. Туди мій маршрут і пролягав, але спочатку хотілося зазирнути в кабінет, який виділили безпосередньо мені.
Сходи знаходилися за однією із стін. Пропустивши двох про щось завзято сперечаючихся робітниць: одну — гостровуху і з довгими іклами, а іншу — повненьку і з чорною, як смоль, шкірою; я піднявся широкими скляними сходами на третій поверх.
На дверях, звичайно, зі скла, красувалася табличка з написом:
«Сценарний відділ»
Крок ближче, і двері самі роз'їхалися вбік, пропускаючи мене на поверх. Зручно! Довгий коридор з десятками кімнат по обидва боки. Кожна мала свої прозорі двері з ім'ям того чи іншого працівника та його посадою.
Перші двері зліва:
«Володар Ефіру
Сценарист піратської території»
У кімнаті знаходилося високе створіння, яке було поєднанням краба та людини: тіло і голова людські, але на руках замість долонь — клешні, а замість ніг — шість крабових лап.
Цей Володар Ефіру стояв упритул до стіни й уважно вдивлявся в десяток невеликих сувоїв, розвішаних на ній. Прям за його спиною, розвалившись на зручному шкіряному кріслі, вмостився Одноокий Джо. Гігантське око з руками і ногами, що стирчали прямо з круглих білих боків ока. Це створення щось писало пером на одному з листків.
А потім, коли я вже майже пройшов їхні двері, поява ще однієї дійової особи змусила мене зупинитися. Біля Володаря Ефіру утворилася сіра хмара, і з неї вийшов знайомий громила-солдафон.
— Гей, Кондрате, дивись, твій колега, — весело покликав я свого помічника.
— По суті, це і є я, просто в іншій, грубішій оболонці і з суворішим характером, — відповіла мені голова над плечем.
— Та не гони?! Харе заливати!
— У нас одна база даних і один колективний сервер, — мою затримку з відповіддю Козланд прийняв за нерозуміння, і роздратовано додав: — У нас один мозок, щоб вам було зрозуміліше.
— Ти мені тут давай не це! Не мудруй!
— Як забажаєте.
— Стривай, — я уважно подивився, як солдафон щось на пальцях пояснював Володарю Ефіру, — Це виходить… Ти знаєш, про чо вони говорять?
— Так. Більше того, не просто знаю, а саме я розмовляю зараз із творцем Володарем Ефіру.
— А чому це ти мене не називаєш творцем?
Відповіді не було, голова випарувалася. От хлищ вусатий!
Гаразд, працюють люди… Чи краби й очища?.. Ну чи хто вони там, не відволікатимемо.
Наступні кілька кімнат були порожніми. Після них була дуже незвичайна: повністю заповнена водою, а на підлозі лежало кілька десятків великих черепашок. Їх перекладало людиноподібне створіння із зябрами, перетинками між пальцями та із зеленою лускатою шкірою. Прям людина-амфібія. Воно помітило, як я витріщаюсь і вітально помахало рукою. Я у відповідь лише натягнуто посміхнувся і пішов далі.
Кілька кімнат захламлених різними меблями та зі списаними крейдою дошками, а потім я нарешті дійшов до дверей з написом:
«Микола Селезньов
Молодший сценарист»
— Ну ні шиша собі молодший, та я щонайменше вдвічі старший за кожного в цій халабуді! — трохи обурився я, скоріше, для самозаспокоєння.
Зайшов усередину порожньої скляної коробки і озирнувся.
— Так-так, з меблями тут напружено.
— Якщо хочете, якісь речі, які вам потрібні для зручності та роботи в цьому приміщенні, — просто скажіть мені, — видав Конкістадон, вийшовши із хмари, що утворилася у стіні.
— Звичайно, потрібні, єдрена ти собака! Це ж кабінет! Як мінімум, стіл та стілець не завадили б.
— Як забажаєте.
Прям навпроти дверей, ближче до стіни, з'явився масивний дерев'яний стіл на чотирьох ніжках та стілець без спинки.
— Ах ти ж, то он воно як працює! Тобто, і дошку метр на два можеш на стіну начарувати?
— Як забажаєте.
На одній із стін з'явилася фанера, вкрита чорною фарбою.
— А крейда, чоб писати на ній?
— Як забажаєте.
Внизу дошки з'явилася поличка з білою, жовтою та зеленою крейдою.
— Зручно зроблено! От би у будь-якій точці Мірантира можна було б так начарувати собі зручності.
— На жаль, для вас, ця функція доступна тільки в будівлі адміністрації, для комфортної роботи.
— Тобто гамак можна сюди намагічити?
— Як забажаєте.
У кутку з'явилися два дерев'яні стовпи, на яких був натягнутий сітчастий гамак. Я схвально закивав. І тут мене осяяло.
Відредаговано: 14.10.2022