18. Прірва

Андрій зайшов у черговий провулок і без жодного побоювання пішов до величезного, метра під три на зріст, здорованя в чорному плащі. Голову його закривав капюшон, тому ми з Рориком змогли розглянути лише потужне сіре підборіддя. Широкий шафоподібний кадр не відреагував, коли ми опинилися впритул перед ним. «Стефан» — висів синій напис над його головою по сусідству із зеленою смужкою здоров'я. До речі, ніки всіх, кого ми тут зустрічали, були синього кольору, тож Андрюха не збрехав — тут були тільки живі люди.

— Шпалу мені в хребет, оце здоровецький бик! Такий два центнери важить, не менше!

— Я навіть, напевно, не зможу на таке перетворитися. Моща!

— Кам'яний вепр, — сказав Андрій, після того, як ми з Рориком закінчили  захоплюватись вголос величезністю мужика, який нерухомо застиг упритул до кам'яної стіни.

— Ні! — голосно промовив триметровий.

— Як? Це начебто правильний пароль. Або він з минулого місяця... Стрибок мангуста!

— Ні! — так само голосно, але тепер навіть трохи погрозливо вимовило тіло в плащі.

Андрюха мовчки відійшов убік. Ми за ним. Бугай не відреагував, продовжуючи нерухомо стояти.

— Змінили пароль. Якось швидко — зазвичай вони його раз на місяць змінюють. Гаразд. Я в реал, сподіваюся, встигну повернутися до того, як мій аватар розчиниться. А якщо й розчиниться, то якраз перевіримо, що станеться з Рориком. Він хоч і зареєстрований у системі, як мій вихованець, але, за ідеєю, разом зі мною зникати не повинен, налаштування стоять не такі, як у звичайних петів.

Я навіть рота не встиг відкрити, а Андрюха вже витягнувся по струнці, завмер і очі його вкрилися легким серпанком. Я вже не раз бачив цей перехід. Тіло синюшного просто завмирає та повільно розчиняється. Зазвичай це займає від тридцяти секунд до хвилини. І в цей час взаємодіяти з ним неможливо. Він стає як привид — невловимим.

— І чого це з ним? Знову вмазався своїм порошком? Так начебто від нього він навпаки, як мішок із лайном падає на підлогу. І чого він там про вихованців белькотів?

— Доведеться почекати, він незабаром повернеться. Так чо, ти справді не зможеш перетворитися на таку тушу? — завзято запитав я у Рорика, знаючи, що цей азартний чортяка заковтне наживку і відразу забуде про завмерлого Андрія.

— Ставлю срібну монету, що зможу!

— Приймається.

— Ну, дядьку, готуй грошенятку!

Червономорда тварбка почала збільшуватися, набухати, виросла десь метра на два з копійками і все. Рорик пихкав, напружувався, колір його обличчя змінювався з червоного на бордовий, численні роги то ставали більшими, то зменшувалися, але він все одно залишався голови на дві нижче кадру в плащі.

— Аха-ха! Рогатий ти пес, гони гроші! — весело вигукнув я.

— Я ще не закінчив! — зло вигукнув Рорик.

Він знову напружився, руки його вкоротилися в половину, а ось ноги подовжилися і тепер він був нарівні з капюшоном величезної дилди.

— Ха! Ти жени монету!

— Ні-ні-ні, постривай, червонозада ти падаль, домовленість була про всю тушу, а не тільки про зріст. Так, ростом зараз ти такий самий, але вшир-то ти в чотири рази менший!

Обличчя Рорика перекосила гнівна гримаса, і він почав повільно зменшуватися, повертаючись до свого звичайного розміру.

— Ти тут давай не це, діда за дурня не рахуй, жени монету! Проспорив, то май совість це визнати.

— Не маю зараз грошей! Потім віддам.

— Ево ти який. А на який біс ти тоді спорив, якщо платити нічим?

— Ой, іди ти, дядьку! Сказав, віддам, значить, віддам; нічого мені тут совість лікувати… Не віддам, то якось відпрацюю.

І це останнє слово стало тумблером для мого мозку. Геніальніша ідея відразу ж оселилася там.

— Слу-у-ухай, а в мене якраз є пропозиція, чо ти можеш зробити, чоб не платити.

— Ну…

— Приготуєш їжу для наших посиденьок з моєю ріднею за тиждень, і можеш не платити.

— Дядьку, та базару нуль! — радісно вигукнув Рорик, але одразу ж додав, — з мене готування, але продукти з тебе.

— От і добре.

— Добазарилися!

— Є! Встиг,— зненацька подав голос Андрій.

Синявий повернувся до життя і одразу ж підійшов до громадини в плащі і впевнено промовив:

— Капкан смерті.

— Прийнято, — відповів гігант і відчинив плащ.

— Обскубати мій лисий череп!

І моя реакція цілком обґрунтована, тому що замість тіла, яке мало бути загорнуто в плащ, там розташувалися двері. Звичайні дерев'яні двері з ручкою.

— Слива! — прогудів гігант.

— Ретроспектива, — спокійно відповів Андрій.

— Гарна рима, приймається. Нирки!

Ми з Рориком незрозуміло переглянулися.

— Нирки! — повторив триметровий.

— Скажіть йому якусь риму до цього слова, бо він нас не пропустить, — тихо пробубнив Андрюха, дивлячись собі під ноги.

— Сливки.

— Погана рима, ще!

— Велитенські дірки.

— Приймається! Глина!

Залишався Рорик, але він продовжував незрозуміло рячитись то на нас, то на гіганта.

— Глина!

— Чого глина?

— Глина!

— Глина! — вторив йому Рорик.

— Ви двоє проходите, а цьому ходу немає! — прогудів триметровий.

— Ні, шафоподібний, так не піде, він з нами, — спробував я впевнено наполягти на своєму.

Раптом каптур спав і перед нами зʼявилося величезне сіре обличчя без будь-якої рослинності та з трьома очима. Праве глянуло на мене, ліве на Андрія, а верхнє на Рорика. І в цей момент я зрозумів, що не можу поворухнутися. Тіло закам'яніло.

— Ви двоє проходите, а цьому ходу немає! — прогримів триметровий.

— Рорику, скажи серцевина, — пробубнив Андрій, який теж не міг поворухнутися, зважаючи на все.

— Навіщо?

— Рорику, червона твоя харя, кажи швидко!

— Серцевина!

— Гарна рима, приймається! Проходьте!

Капюшон повернувся на голову, двері відчинилися, а тіло знову опинилося в моєму розпорядженні. Ми зайшли всередину і опинилися у темному вузькому коридорі, сходи якого вели вниз.