14. Дідусева гордість

Гавриил склав крила, зробив сальто і плавно приземлився на пологий дах одного з житлових будинків Освограда. Йому не хотілося привертати особливої ​​уваги, принаймні цього разу. В Освограді повно нових гравців, які ще мало всього бачили в Мірантирі, а лицар в обладунках, з крилами, та ще й з таким ім'ям завжди буде викликати нездоровий інтерес у свіжої крові. Тож, почекавши кілька хвилин, щоб навіть ті, хто з вулиці помітив його приземлення, забули про це, Гавриил зістрибнув з даху і приземлився на бруківку однієї з численних маленьких вуличок міста.

— Отже, десь тут я можу знайти те, що недоступне мешканцям Мірантира, але доступне його гостям.

Найближчий до нього закуток пустував, наступні два теж не могли похвалитися живністю, в них не виявилося нічого, крім сміття та помиїв. Але вже четвертий, з тупиковою кам'яною стіною, виявився саме тим, що шукав володар крил.

— Та гаразд, Миколо Васильовичу… Добро і зло, одразу моральний вибір? І до того ж дуже явний. Ну що ж ви так одразу в лоб? — прокоментував сам для себе Гавриил побачену точку входження в квест, причому, швидше за все, єдину.

На бруківці, спершись спиною на кам'яну стіну, сидів хтось середній між стандартним довговухим худим ельфом і птахом, бо замість рук у нього були обскубані крила. Славіній, як говорив напис над його головою, закривав обличчя своїми дистрофічними крилами. Над ним нависав кремезний мужичок, голову якого замість волосся покривав черепаший панцир. Володимирог, як звали бугая, тримав у руках важкий ніж із широким лезом, і явно мав намір пустити його в хід.

— А імена які понавигадували… Славиній, Володимирог… Прям заздрю ​​вашій фантазії, Миколо Васильовичу, мені подобається, — усміхнувся Гавриил, вголос коментуючи побачене.

— Що ти витріщівся? Проходь давай, якщо не хочеш по кумполу відхопити! — агресивно прогарчав панциреголовий, дивлячись через плече.

— Допоможіть… — лише губами благав Славиній.

— Хм, явно випуклі характери… Добре, зіграємо. Але щось у мене сьогодні немає настрою корчити з себе доброго самаритянина, піду-но я слизькою доріжкою.

Гавриил спокійно підійшов ближче і поклав руку на плече бугая.

— Пручається молодчик? Може тобі допомогти чим, а, Володимирог? Хочеш, я руки замість тебе забруднюю? Мені втрачати вже нічого, можу допомогти, — холодним голосом, з нотками погрози промовив володар крил, ненароком повільно розправляючи їх, щоб тінь здавалася масивнішою і страшнішою. Це завжди працює і вселяє страх. Навіть на енпісі.

Куринорукий зблід ще сильніше, а ось Володимирог ніби підбадьорився.

— Та ні, ти чого, не треба його того… Він просто заборгував мені одну штуку, яка в нього є, а він клянеться, що немає…

— Славіній, а скажи мені, тільки чесно, є в тебе штука, так необхідна моєму приятелю, чи ні? Тільки не бреши, а то я багато чого можу з тобою зробити, і навіть без ножа, — остання фраза була промовлена замогильним шепотом.

— Та на, забери її, ненормальний! — вигукнув напівельф-напівкурка. Потім він дістав зубами з верхньої кишені жилетки ганчірковий мішечок, і кинув його на підлогу перед собою.

— Отак би й одразу. Тепер вали звідси, півень обскупаний! — задоволенно сказав Володимирог.

Він нахилився підняти мішечок, і Славіній, користуючись цим, випростав різко ноги і з усієї сили заїхав голими п'ятами по панциру на голові. Той стрімголов покотився назад і врізався в бічну стіну одного з будинків.

— Я тобі це ще пригадаю! Ти ще отримаєш відплату від Славінія! — репетував куринокрил, ховаючись за рогом провулка.

— Он як! Цікавий розвиток подій.

Гавриил підійшов до бугая і подав йому руку. Той прийняв допомогу, підвівся.

— От же ж срань!

Зі стегна панциреголового стирчала рукоятка його ж ножа.

— Оп-па, випадкове поранення. Як тобі допомогти? До лікаря відвести?

— Та ні, я сам дійду, тут недалеко. Головне ніж не витягувати, а то спливу кров'ю, як свиня забита. Ти краще допоможи мені з цим мішечком, у якому ліки.

— Як допомогти?

— Передай їх моєму тестеві. У нього проблеми зі здоров'ям, якщо найближчими днями йому не передати ці травки — ще вріже дуба старий, дружина мені потім весь панцир проїсть. Я це, в боргу не залишуся, та й тесть теж віддячить.

— Ну гаразд, давай допоможу. Де твого тестя знайти?

— Мапа є? Давай покажу.

Гавриил подумки промовив: «Карта», і заповітний сувій з'явився перед ними. Володимирог тицьнув пальцем на один із острівців, що знаходяться недалеко від Освограда і там залишився маркер, який позначив необхідне місце.

— Дякую тобі, незнайомцю.

— Ага, ну тоді полечу я.

— Тільки це, ти сильно не дивуйся поведінці Захарніла.

— Кого?

— Ну, тестя мого так звати, Захарніл. Він має звичку подовгу з розмовляючими істотами не бачитися, тому може дивно поводитися.

— Запам'ятав.

— Ще раз дякую.

Гавриил підняв з підлоги мішечок, розправив крила і за допомогою потужного помаху і короткого розбігу злетів угору.

— Хм, непогано для першого квесту, вже помітив два розгалуження сюжету… навіть три… Перше: допомогти комусь із цих двох спочатку. Друге: залишитися з Володимирогом, чи погнатися за Славінієм. Третє: допомогти пораненому дістатися лікаря або допомогти доставити мішечок його тестю. Дуже непогано, Миколо Васильовичу. Мені подобається. Побачимо, що там далі. Сподіваюся, не опуститься планка, і не провисне середина, як це буває. І цікаво, чи будуть у майбутньому якісь наслідки, що я відпустив курячокрилого? Не дарма ж він кричав про відплату.

Поки Гавриил міркував над цим, він швидко долетів до потрібного місця. Острів виявився печерою. Величезна кам'яна брила, закрита з усіх боків, і лише в одному місці виднівся круглий отвір, який ще й мав двері, зараз відкриті навстіж.

— О-о-о! Цікаво! Незвичайна локація.

Гавриил підлетів ближче, склав крила і акуратно приземлився прямо на невеликиому уступі перед дверима. Прохід був великим, тому він спокійно пройшов усередину, навіть не дематеріалізуючи крила, а лише склавши їх за спиною.