11. Баг

— … і, загалом, виходить, що кожен квест має кілька точок входу, через різних персонажів і різні ситуації…

— Стривай, ти чуєш?

— … все залежить, переважно, від точки прив'язки енпісі…

— Чось не те.

— … ось та сама перша зустріч із Рориком, якого, до речі, теж вигадав я…

— Та плоскогубці тобі в пузо, ти можеш заглохнути і прислухатись?! — я зупинився і озирнувся на всі боки.

Було якось надто тихо, от прям взагалі ніяких звуків. Андрій теж зупинився трохи попереду мене, посеред вулиці, дивлячись під ноги. Несподівано в одному з будинків пролунав жіночий крик, який різко обірвався. Ще кілька зойків з інших будинків підтвердили недобре.

Я схопив синюшного за руку і в напівприсіді потяг його до найближчого паркану, перед яким зростав величезний кущ. Пощастило, між дерев'яними стовпами та рослиною був просвіт і ми засіли туди. Зручно, вся вулиця проглядалася, а нас помітити проблематично.

— Не обов'язково хапати за руку.

— Ах ти ж, який вередун.

— Що відбувається? — спитав Андрій, зрідка підводячи погляд із землі у бік будинків через дорогу.

— Не знаю, але явно чось дуже погане. Корданвал. Ти тут?

— Чим можу допомогти? — промовила голова, що виглядала з невеликої сірої хмаринки у мене за плечем.

— Ти ж тут всезнаючий: от і скажи нам, чо тут відбувається?

— Де саме?

— Компромат, ти шлангом не прикидайся. Он, у будинках люди кричать. На село напали?

— На жаль, не можу знати.

— Жодного нападу бути не повинно, тут поки що навіть гравців немає, одні енпісі. Тож пішли самі дізнаємося, — спокійно і якось відчужено відповів синюшний, і зібрався вийти з-за куща, але я різко і дуже вчасно схопив його за лікоть і посадив назад.

— Андрюхо, срань ти синюкова, сядь, дивись і не рипайся.

Через відчинені двері я помітив рух усередині одного з будинків. Вказав рукою в той бік. Голова з хмари і синя голова теж подивилися туди.

Ще один різкий жіночий крик, а потім з дому вийшло чергове невідоме мені чудовисько цього світу. Зеленої смужки та напису над головою звідси не було видно, проте можна було розгледіти інші деталі. Можливо, колись це було людиною. Причому жінкою, судячи зі зморщених обвислих грудей і знівеченого обличчя з довгим засаленим білим волоссям. В іншому ж ця істота більше була схожа на потворну лису кішку, розміром з теля і острівцями рудого волосся на спині і на ногах. Закривавлені ікла, стікаючі червоні струмки і тиша, що знову запанувала, ясно давали зрозуміти, що це виродкове створіння з мешканцями будинку явно не в карти різалося.

— У неї роздвоєний хвіст, — ще одну деталь зауважив Андрій. — Я щось не можу згадати, щоб такі істоти водилися у тутешніх локаціях. Конкланде, що це за істота?

— На жаль, не можу знати.

— Як? — здивувався синюшний і опустив погляд у підлогу.

— Інформація щодо цієї особи відсутня.

— Як? Такого не може бути.

— Каргу стару мені за дружину, зате я знаю, хто це.

Дивно, але тепер, коли тварюка, використовуючи всі чотири кінцівки, як тварина, вийшла на середину дороги, я роздивився напис із чорних букв над її потворною головою.

— Кіне? — ще дужче здивувався Андрій. — Але ж цього не може бути. Вона аж ніяк не може тут опинитися. Вона прив'язана до Стартової локації і не може покинути її.

— Як бачиш, Андрюхо, може, ще й як може.

З-за паркану вийшла цілком ідентична тварюка, з таким же написом над головою, підійшла до першої, вони подивилися один на одного і підтюпцем рушили далі вулицею.

— Нічого не розумію… Не розумію, як таке могло статися? Як вона тут опинилася?

— А то, чо вона тепер — тварюка мерзенна, тебе не бентежить?

— Ти коли квест проходив на Стартовій локації, вона там була? — спитав у мене синець, мигцем зиркнувши в обличчя і знову опустивши погляд.

— Так, вона там шаркотіла з другою дівчиною. А потім мене вбили, я знову з ними зустрівся, але цієї вже там не було.

— Коли ти знайшов труп Альдена, над ним була лише Женна?

— Так, цієї не було.

Дивно, але я дуже швидко згадав і детально відтворив цей момент у голові.

— Підтверджую, так і було, — погодилася зі мною голова з хмари.

— Але ж це не за планом. Як? Як міг закрастись такий баг? Я ж багато разів все перевіряв ще раз. Як?.. — Андрій почав плескати себе по кишенях, зупинився на одній із нагрудних кишеньок шкіряної курточки, продовжуючи бурмотити. — Це неможливо. Як таке сталося?

Синюшний дістав пляшечку із зеленим порошком, відкоркував її, висипав трохи собі на долоню, в улоговину між великим і вказівним пальцем, і почав іншою рукою повільно втирати порошок у шкіру. Його очі закотилися вгору, бурмотіння припинилося.

— Ну, Андрюхо, чоб тебе собаки нехрещені драли, ти ще й наркоман!

Хотілося дати хлопцеві хорошого такого потиличника, а потім і зовсім придушити, бо одного разу наркоман — завжди наркоман, але мою увагу привернула червона пляма, що майнула в кроні дерева, недалеко від нашої засідки.

— Так, Коновʼязов, я зараз повернуся, доглядай за Андрюхою.

Я зняв арбалет, щоб не мішався, поклав його біля синюшного, про всяк випадок узяв ножа в руку і попрямував до дерева. Пара перебіжок, після чого стрибок, ухопився за нижню гілку, з легкістю підтягнувся, і я вже виліз нагору. Ех, як же таки приємно відчувати себе здоровим і повним сил!

— Дядьку, це ти! Живий! Як я радий тебе бачити.

Не здалося. На одній із гілок сидів Рорик у своєму юродському обличчі, міцно вчепившись ручищами в стовбур дерева.

— Давно тут сидиш?

— Ну, ми як з тобою розійшлися, я ж повернувся до Коротуна, а там його вже холодний труп мучили штук п'ять цих ось стрімких котів. Ну я одразу драпака і дав звідти, за мною погналася одна з них і загнала на дерево, а потім її привабила якась баба і страшко погналося за нею. Ну я і вирішив поки що тут стихаритися.

— Ясно. Так, Рорик, обличчям не клацати, озиратися на всі боки і давай за мною.