— Вставай, старий. Достатньо вже подушку м'яти!
— Відсохни, шельмо. Дай хоч у свій день народження виспатися!
— Тю, ти ж сам просив зайти до тебе трохи раніше, розбудити, а то тебе жоден будильник не підніме.
— Все? Зайшла? Розбудила? Чеши звідси. І дверима не грюкай.
— Тьху на тебе, стариган невдячний! Ти якийсь неправильний дід. Он усі літні страждають від безсоння: сплять кілька годин, встають вдосвіта, а ти хропака даєш до полудня. Ще й слова доброго від тебе не дочекаєшся. Ти в молодості таким же нестерпним був?
Я промовчав — не було жодного бажання слухати сухий прокурений голос, що пробирав до мурашок.
— Старий, ти знову заснув?
Я знову стримався і не видав жодного звуку.
— Точно, заснув…
— Та шуруй уже звідси, відьомське поріддя!
Тиша. Секунда, дві, п'ять... Зрештою, пішла? Гух! Вхідні двері з гуркотом зачинилися.
— От бісовка прокурена! Просив же не грюкати.
Спати вже не хотілося, ще й у кімнаті відчувався неприємний та терпкий запах тютюну. Скільки ж ця стара тут пробула, перш ніж розбудити мене?
Я позіхнув і без особливої радості зірвав із себе ковдру. Літо, спека, а кісткам без неї все одно холодно. Хоч піч натоплюй і залазь на неї, закутавшись у вовняний плед. Ось вона – старість, ех-хе-хе.
Мій неабияк зіпсований віком слух вловив звук дзвіночка на кухні, через секунду пролунав ще один.
— Чоб тобі в гною стліти! Заснув і забув про повідомлення. Та-а-ак… Як там онучок навчав?
Я прокашлявся, проковтнув слину і голосно промовив:
— Від кого останні два повідомлення?
— Два повідомлення від контакту «Сина», — пролунав неприродний чоловічий голос із кухні.
— Прослухати два останні повідомлення.
— Вибачте, не розібрав команди.
— Куряче дишло!
— Вибачте, не розібрав команди, повторіть ще раз.
Я знову прокашлявся і вже прокричав:
— Прослухати останні два повідомлення!
Почувся звук падіння краплі, а потім пролунав гучний крик дитини:
— Деда-а-а-а-а…
Крик урвався, секундна тиша, ще один звук краплі.
— Денисе, я ж тобі казала, коли записуєш дідусеві повідомлення, міцніше тримай планшет.
— Добре, мамо, вибач.
— А тепер кажи, що хотів, записую.
— Деда-а-а-а-а! З днем народження тебе! Здоров'я, щастя та здорових зубі-і-ів. Вони тобі стануть у нагоді, ми веземо смачний подарунок, але не скажу який — сюрприз. Вранці будемо, чекай. Кінець зв'язку.
— Нових повідомлень нема.
Я посміхнувся – голос онука миттєво підняв настрій. Незабаром сім'я прибуде, а я не готовий їх зустрічати, погано. Спираючись на бильце, насилу підвівся з ліжка. Поперек вже другий тиждень ломить, тому доводиться рухатися акуратно, без зайвих різких рухів, потихеньку, помаленьку. Коли врешті-решт повністю став на ноги, звично закололо в боці. Проклятущий кишечник. Де там ті пігулки?
Не поспішаючи, щоб не турбувати поперек, підійшов до столу, намацав маленький пластиковий квадратик на підставці з кнопкою, що випирала. Клацнув двічі. У кутку правої брови звично кольнуло. Розмиті силуети шафи та комода за пару секунд та десяток частих моргань стали чіткими. Я озирнувся. Сонячне проміння пробивалося крізь білі гардини, наповнюючи кімнату теплом і домашнім затишком. Кімнату, але не мене. Пил, що літав усюди і який було тепер чітко видно на світлі, нагадував, що не завадило б затіяти генеральне прибирання. Триклятий стариковський поперек і кишечник! Навіть за ганчіркою не нахилишся!
— Де ці маленькі білі стерви?
Покрутив головою в пошуках баночки з пігулками. Наче на підвіконні залишав. Підійшов до вікна, відсунув гардину, вона зачепила баночку, і та впала на підлогу.
— Ах ти ж вим'я поросяче, за чо мені це?!
Нахилився так, спробував по-іншому, вивернувся боком. Не можу дістати.
— А й пес із ними! Незабаром онучок прибуде, допоможе діду. І взагалі, день народження все-таки!
Вікна кухні виходили на інший бік, тому там було прохолодно та затишно. Зазирнув за холодильник, на підлозі пліч-о-пліч стояли пляшки з домашнім сидром. Пальцями підчепив одну за шийку, дістав, відкоркував кришку, вдихнув приємний яблучний аромат. Сьогодні трохи можна. Золотавий напій заповнив гранований стакан до країв, а за кілька секунд блаженною прохолодою пройшовся по моєму горлу.
— Ах, як добре! Вже й не скажеш, що вісімдесят п'ять мені.
Насилу натягнувши треники і першу розтягнуту майку, що трапилася, я звично штовхнув із зусиллям двері і вийшов у двір, не забувши прихопити з собою порожнє відро і жменю родзинок. Сонце вже шпарило по небосхилу, але ще не було так жарко, як удень. О котрій же мене ця карга розбудила?
Неквапом, закидаючи в рот по родзинці (люблю я пожувати, каюся), підійшов до колонки. Поставив цебро під кран на невелику табуретку, хитнув кілька разів важіль, і відразу полилася холодна вода. Ось тобі й на! Будь-які електронні штуки понавигадували, літаючі машини винайшли, а в селі другий тиждень не можуть полагодити трубопровід. Прогрес, щоб його…
— Ах ти ж дворняга нехрещена!
Від несподіваного гавкоту собаки я сіпнувся, і поперек пронизав гострий біль, ніби дрібом шмальнули.
Бісові племінники старої шельми привезли на літо з собою блохасту дворнягу і прив'язали у дворі до штакета. А штакет-то суміжний з моїм. Ця срань кудлата щоразу підкрадається до мене і гавкає, коли не чекаю. Ох і дісталася ж мені сусідка, з такими ж паршивими племінничками і не менш бісячою псиною.
Водні процедури довелося скасувати — поперек охопив пекельний біль. Треба швидше випити знеболююче і намазати спину настоянкою, хоча в нинішньому становищі це буде ще те випробування на гнучкість.
Не встиг я зробити й кількох кроків, як над головою почувся наростаючий гул, як від літака, але слабший і набагато ближчий.
— О! Синку, невісточко, онуч...
Договорити я не встиг — поперек знову прострелило шаленим спазмом, коліна підкосилися – і я впав, боляче вдарившись потилицею і спиною.
Відредаговано: 14.10.2022