Пролог

— Вставай, старий. Достатньо вже подушку м'яти!

— Відсохни, шельмо. Дай хоч у свій день народження виспатися!

— Тю, ти ж сам просив зайти до тебе трохи раніше, розбудити, а то тебе жоден будильник не підніме.

— Все? Зайшла? Розбудила? Чухрай звідси. І дверима не грюкай.

— Тьху на тебе, старигане невдячний! Ти якийсь неправильний дід. Он усі літні люди страждають від безсоння: сплять кілька годин, встають вдосвіта, а ти хропака даєш до полудня. Ще й слова доброго від тебе не дочекаєшся. Ти в молодості теж нестерпним був?

Я промовчав — не було жодного бажання слухати цей сухий прокурений голос.

— Старий, ти знову заснув?

Я стримався й не видав жодного звуку.

— Точно, заснув…

— Та шуруй уже звідси, відьомське поріддя!

Тиша. Секунда, дві, п'ять... Зрештою, пішла? Гух! Вхідні двері з гуркотом зачинилися.

— От бісівка прокурена! Просив же не грюкати.

Спати вже не хотілося, ще й у кімнаті відчувався неприємний та терпкий запах тютюну. Скільки ж ця стара тут пробула, перш ніж розбудити мене?

Я позіхнув і без особливої ​​радості скинув із себе ковдру. Літо, спека, а кісткам без неї все одно холодно. Хоч піч натоплюй і залазь на неї, закутавшись у вовняний плед. Ось вона — старість, ех-хе-хе.

Мій неабияк зіпсований віком слух вловив звук дзвіночка на кухні, через секунду пролунав ще один.

— Шоб тобі в гною стліти! Та-а-ак… Як там онучок навчав?

Я прокашлявся, проковтнув слину і голосно промовив:

— Від кого останні два повідомлення?

— Два повідомлення від контакту «Сина», — пролунав неприродний чоловічий голос із кухні.

— Прослухати два останні повідомлення.

— Вибачте, не розпізнав команди.

— Куряче дишло!

— Вибачте, не розпізнав команди, повторіть ще раз.

Я знову прокашлявся і вже прокричав:

— Прослухати останні два повідомлення!

Почувся звук падіння краплі, а потім пролунав гучний крик дитини:

— Деда-а-а-а-а…

Крик урвався, секундна тиша, ще один звук краплі.

— Денисе, я ж тобі казала: коли записуєш дідусеві повідомлення, міцніше тримай планшет.

— Добре, мамо, вибач.

— А тепер кажи, що хотів, записую.

— Деда-а-а-а-а! З днем народження тебе! Здоров'я, щастя та здорових зубі-і-ів. Вони тобі стануть у нагоді, ми веземо смачний подарунок, але не скажу який — сюрприз. Скоро будемо, чекай. Кінець зв'язку.

— Нових повідомлень нема.

Я посміхнувся — голос онука миттєво підняв настрій. Незабаром сім'я прибуде, а я не готовий їх зустрічати, і це погано. Спираючись на бильце, насилу підвівся з ліжка. Поперек вже другий тиждень ниє, тому доводиться рухатися обережно, без зайвих різких рухів, потихеньку, помаленьку. Коли врешті-решт повністю став на ноги, звично закололо в боці. Проклятущий кишківник. Де там ті пігулки?

Не поспішаючи, щоб не тривожити поперек, підійшов до столу, намацав маленький пластиковий квадратик на підставці з кнопкою, що випирала. Клацнув двічі. У кутку правої брови звично закололо. Розмиті силуети шафи та комода за кілька секунд та десяток частих моргань стали чіткими. Я озирнувся. Сонячне проміння пробивалося крізь білі гардини, наповнюючи кімнату теплом і домашнім затишком. Кімнату, але не мене. Пил, що літав усюди і який було тепер чітко видно на світлі, нагадував, що не завадило б влаштувати генеральне прибирання. Триклятий старечий поперек і кишківник! Навіть по ганчірку не нахилишся!

— Де ці маленькі білі стерви?

Покрутив головою в пошуках баночки з пігулками. Наче на підвіконні залишав. Підійшов до вікна, відсунув гардину — вона зачепила баночку, і та впала на підлогу.

— Ах ти ж вим'я поросяче, за шо мені це?!

Нахилився так, спробував по-іншому, вивернувся боком. Не можу дістати.

— А й пес із ними! Незабаром онучок прибуде, допоможе діду. І взагалі, день народження все-таки!

Вікна кухні виходили на інший бік, тому там було прохолодно та затишно. Зазирнув за холодильник, на підлозі пліч-о-пліч стояли пляшки з домашнім сидром. Пальцями підчепив одну за шийку, дістав, відкоркував, вдихнув приємний яблучний аромат. Сьогодні трохи можна. Золотавий напій заповнив грановану склянку до країв, а за кілька секунд блаженною прохолодою прокотився горлом.

— Ах, як добре! Вже й не скажеш, що вісімдесят п'ять мені.

Насилу натягнувши старі спортивні штани й першу-ліпшу розтягнуту майку, я звично штовхнув двері із зусиллям і вийшов у двір, не забувши прихопити з собою порожнє відро і жменю родзинок. Сонце вже добряче так шпарило, але ще не було так жарко, як удень. О котрій же мене ця карга розбудила?

Неквапом, закидаючи в рот по родзинці (люблю я пожувати, каюся), підійшов до колонки. Поставив цебро під кран на невелику табуретку, хитнув кілька разів важіль, і відразу полилася холодна вода. Ось тобі й на! Усяких електронних штук понавигадували, літаючі машини винайшли, а в селі вже другий тиждень не можуть полагодити трубопровід. Прогрес, щоб його…