24. Свобода

— У нас є чемпіон Мірантирського епосу! — нарешті, припинив кричати на всі трибуни Гривня, але глядачі все ще біснувалися, волаючи від радості або від розпачу, дивлячись на чию перемогу вони ставили.

— Ну чо?

— Нічо! Ще ні, — нервово відповіла голова Конвланда голосом Андрюхи.

Я глянув на всіх, хто зараз був у ложі. Яром схвально кивав, після закінчення битви йому вона явно сподобалася; Щуролов, все ще насупившись, дивилася на мене з-під брів; Рорик кричав щосили, він взагалі сьогодні вперше був на арені, і його прям розривало від емоцій; а більше й не було нікого. Дениско, разом із Вадиком та Дашенькою, слідкували за поєдинком з реалу, підключившись до трансляції (і я був невимовно радий). Кракстера, щоб він не мав проблем з Алексом після всього, ми відправили дивитися із загальних трибун. Ще в куточку мирно лежав, заплющивши всі шість очей, Пушок, чекаючи на свою господиню.

— Є! Прийшли! Гроші перераховані! — вигукнула голова, що стирчала з хмари, чути яку зараз могли тільки я і Рорик.

— Так, ви дочекаєтеся КрейзіАлісу, а я заберу ще одного пасажира, і вибиратимемося. Андрюха, запускай!

— Запускаю…

Я вилетів зі своєї ложі і помчав до ложі Єлизавети. Коридор все ще був порожній, і це було дуже до речі. Біля потрібного входу я одразу натрапив на Вереса. Він із застереженням підняв руку:

— Не варто. Господиня не в дусі.

— Якого хріну?! — вигукнула Іззі, схоплюючись із крісла.

Її погляд був спрямований на арену. Я мимоволі теж глянув туди, та й Верес обернувся. Там, прямо по центру, з маленького порталу граційно вийшла моя дуже стара знайома Кіня у вигляді, який вона отримала від зустрічі з артефактом ще в перші години мого перебування в Мірантирі. Як давно це було. Зморщені обвислі груди, понівечене обличчя, ніби його покусали собаки, довге засалене біле волосся, роздвоєний на кінці хвіст. Як і минулого разу, ця істота більше скидалася на потворну лису кішку, розміром з теля і острівцями рудого волосся на спині і на ногах. Ікла, що стирчали з пащі, готові були в будь-яку секунду впитися в плоть, з них капала слина.

Тварина обвела поглядом трибуни, а потім розділилася на п'ять таких же образин і всі вони стрімголов помчали на глядачів, на ходу поділяючись ще на кілька копій.

— Єлизавето, швидко йдемо зі мною, зовсім скоро Мірантиру прийде кирдик, і нам з тобою треба встигнути вибратися.

І ніби на підтвердження моїх слів на трибунах з різних боків зазвучали десятки криків болю.

— Що ти задумав?

— Швидше йдемо зі мною! Часу мало! І підбори зніми, бігти доведеться.

Іззі недовірливо подивилася на мене, але туфлі все ж таки зняла, взяла в руки поділ своєї сукні і пішла за мною. Верес уплутався за нами.

— А ти виходь у реал, швидко! Поки ще можеш!

Він глянув на свою господиню.

— Роби, що кажуть! — гаркнула жінка.

Звірятко зі слоновими вухами завмерло, його очі стали скляними, а ми з Іззі побігли до нашої ложі. Там уже КрейзіАліса приєдналася до решти.

— Отже, молодь, слухайте мене уважно! Мірантиру кирдик! Наш найдорожчий синємордий хлопчина заразив сервера якимось вірусом, який саме зараз стирає всі дані, безповоротно, а чоб посіяти ще більше паніки і плутанини, він у всі куточки Мірантира запустив забагованих чудовиськ, які своїми укусами перетворюють і гравців, і енпісі тупих мерців.

— Так, я виходжу в реал, це якась муть! — з почуттям плюнула на підлогу Щуролов.

— Ви можете вийти в реал, я вас не тримаю. Але маю прохання. Я, Єлизавета і Рорик не зможемо вибратися в реал, на відміну від вас. Нам спочатку треба потрапити на мій острів із яблунею, його Андрюха відгородив від вірусу та забагованих тварюків. Прошу, кому не западло, допоможіть.

— Та гаразд, дядьку, і самі впораємося, без щмаркачів, — з викликом подивився Рорик на Щуролова, і перетворився на двометрову мускулисту версію себе.

Піратша вже вийшла у реал.

— Я допоможу, — без запитань відповіла КрейзіАліса.

— Я теж, — кивнув Яром.

— Старпер! — пролунав голос з дверного проходу і наступної миті щось боляче врізалося мені в плече, а смужка здоров'я відразу знизилася на половину.

— Ах ти ж, срань!

То був Алекс.

— Ти що накоїв, старпер?! Ти що це надумав?!

Він відчепив з плеча ще два металеві щитки, замахнувся, а наступної миті на нього з боку навалилася спотворена Кіня, і клубок з тіл зник з поля зору.

— Швидко на вихід! — прорепетував я.

Поки всі вибігали в прохід, я витяг з одного з магазинів на болташі лікувальний болт і всадив його собі в груди. Здоров'я поповнилося. Я вийшов останнім і глянув ліворуч. Там тварюка обʼїдала павуче обличчя волаючого Алекса, але він кричав не від болю, а від злості. Він намагався скинути її з себе, але тварюка явно була сильнішою.

Ми швидко промайнули решту ложі та вийшли до літаючого острівця, котрий мусив доставити нас вниз. Я став наприкінці товаришів, що завмерли.

— Ну і? Чо завмерли?

— А ми просто до наших маунтів більше не дістанемося, — спокійно відповів Яром.

Я розштовхав їх та оцінив масштаби. Мда. Скрізь, куди вистачало очей, уже снували копії монстроподібної Кіні, а серед них бродили поранені, покусані й понівечені гості Мірантира. Пощастило ще, що більшість гравців встигли вийти в реал.

— Чоб вам цвяхами гидити! І як нам тепер вибратися?

Я покрутив головою і помітив щось дуже дивне. Одне зі світил, що знаходилося вгорі і праворуч від нас покрилося якоюсь коричневою пеленою, а друге світило, ліворуч і трохи нижче лінії горизонту, розділилося на сотні маленьких квадратиків, покритих біло-чорними брижами. Вірус Андрюхи увійшов до активної фази. Треба якнайшвидше звалювати звідси!

Ззаду почувся злий рик. Я вмить вихопив кукрі та розвернувся для відбиття атаки, але Яром мене вже випередив і насадив мразоту на свої шаблі. Мерзотна Кіня страшенно верещала і клацала іклами, намагаючись дістати хоч когось із нас. Пірат змахнув тварину набік і викинув з острівця, на якому ми зараз стояли.