Реал. Частина 9

Мовчання. Люблю мовчання. Коли ти мовчиш і люди навколо мовчать, то не треба брехати, не треба вдавати щось, чи когось, не треба ухилятися, звиватися… Просто мовчиш і думаєш про своє. Ні ти нікому не завдаєш незручностей, ні тобі не заважають. Ось уже півгодини ми з Гавриилом знаходимося наодинці в моєму флаїнмобі і мовчимо. І це радує. Але, як я бачу, триватиме це недовго. Він уже майже допив пляшку джина, прихоплену ним з дому, грам триста там було, і будь-хто захоче поговорити.

А я вкотре сказав дідові, що не довіряю я словам Гавриила. Ну, не вірю я йому. Не вірю!!! Ця їхня відверта розмова з Денисом, його мамою та Гавриилом. Ну, ось не вірю. На що дід вкотре мені відповів: «Це не важливо!» Ну не важливо, так не важливо.

Гавриил прочинив вікно флаїнмобу і без сорому викинув порожню пляшку у вікно. Це на висоті сто метрів! Ми хоч і летимо над просторими та безлюдними полями, засіяними всілякими злаковими культурами, але раптом там люди? Розмозжить з такої висоти пляшка комусь голову і все. Але моєму попутнику, мабуть, начхати на це. Він дістав із кишені пакет і почав безтурботно поглинати горішки.

Я глянув униз, клацнув на катетер і мимоволі позіхнув. Поспати б. І добре відпочити. Всі ці свистопляски з катетером, змішування алкоголю з ліками, безперервний реальний стрес... Ох, відгукнеться мені це, дуже відгукнеться. Та навіть уже. Постійний головний біль за останні дні став мені вже рідним.

Я подивився на карту, що відображається на голографічному екранчику над панеллю приладів. Летіти ще мінімум годину. Місто Нові Гори. Перші споруди з'явилися двадцять років тому, вважай, у чистому полі. Зараз це одне з найпередовіших і найрозвиненіших міст країни, в якому в основному живуть працівники сфери комп'ютерних розваг та обслуговуючий персонал ферм та сільськогосподарських угідь, що розкинулись на багато сотень кілометрів навколо. І саме до одного з працівників моніторів та програмних кодів ми з Гавриилом зараз летіли.

Колишній бог Мірантира пошарудів паперовим пакетом, доїв залишки горішків і викинув його теж у вікно. Мій погляд не залишився непоміченим.

— Ти ж знаєш, що ці пакети швидко перегнивають, тож я добру справу зробив. Трохи добрив у поле, — усміхнувся Гавриил дружелюбно й трохи п'яно.

— А скляна пляшка з-під джину теж добриво?

Посмішка трохи змінилася, дуже незначно, людина, яка не знала цього чоловіка так само добре, як і я, навіть не помітив би цієї зміни.

— А маю запитання, Андрію. Я ось всю дорогу думаю: а як ми діда витягуватимемо? Ну, точніше те, що від нього залишилося. Після тієї нашої витівки, мені дорога в будь-які будівлі, хоч трохи пов'язані з Мірантиром, закрита.

— Та друга частина металевого квадрата, яку ти приєднав до комп'ютера головного лікаря. Вона відключить діда від системи, до того, як ми всі там зітремо. А потім так, доведеться його звідти витягувати. Але є варіанти.

— І ти їх мені не розповіси?

— Ні.

— Проте хоч чесно. А тоді скажи мені, Андрію, а коли ми займатимемося юридичним оформленням нової компанії і всіма іншими подібними питаннями? — Гавриил засяяв найдружнішою посмішкою зі свого арсеналу.

— Поки рано. Не можна. Люди Алекса зараз дуже уважно стежать за будь-якими твоїми діями. І реєстрація на твоє ім'я нової організації може дуже нашкодити нам. Тож поки не поспішаємо.

Звичайно, я весь цей час дивився вперед, навіть мигцем не глянувши на Гавриила. Він це теж помітив.

— Ну добре…

Далі було затяжне мовчання. Невже він свердлить мене поглядом? Через хвилину я все ж таки ризикнув скосити очі на пасажира, а той уже спав, розвалившись на сидінні. Прекрасно! Мовчання!

Десь через хвилин сорок польоту вдалині нарешті з'явилися монструозні споруди міста Нові Гори. Назва безглузда, але цілком відповідаюча дійсності. Все місто — це ретельно спланована сітка багатоповерхових житлових будівель, поверховість яких налічувала двадцять рівнів над землею та двадцять рівнів під землею. З метою економії місця та раціонального використання вже зайнятої території, владою було прийнято рішення збудувати будинки, половина яких буде над землею, а половина під. З вікнами — квартири для людей небідних, з голографічними замінниками шибок під землею — для не так сильно заможних, там і приміщення легко не провітриш і метраж житлоплощі скромніший.

Облетівши місто невеликою дугою, ми наблизилися до однієї з крайніх багатоповерхівок і плавно приземлилися на парковку. Перед тим як будити Гавриила, я ще раз глянув у вікно. Стрункі ряди однакових двадцятиповерхових гігантів з білою облицювальною плиткою і закатані в асфальт проїзди між ними. Напевно, це через те, що між вузькими прорізами між будинками зручніше переміщатися на старих колісних транспортних засобах. Та й відстані тут не дуже великі.

— Прилетіли.

Гавриил смикнувся, розплющив очі і задоволено усміхнувся.

— Мені подобається. Ходімо.

Гавриил руками підрівняв свій незмінний проділ посеред голови і вийшов із флаїнмобу. Я натиснув на катетер і теж вибрався надвір.

Була вже дев'ята ранку, а на вулиці жодної живої душі. Напевно, працівники ферм та угідь пішли на роботу набагато раніше, а от працівникам комп'ютерних сфер зовсім не обов'язково виходити зі своїх квартир.

Багатоповерхівка зустріла нас широченими скляними вхідними дверима в під'їзд, з боку яких розташувався невеликий екранчик. Гаврило набрав номер квартири «-35».

— Так, так, доставка? — почувся знайомий голос.

— Ага, — весело відповів Гавриил.

— Проходьте, проходьте, вже годину чекаємо на вас.

Доставка? Тут ще існує така давня професія? Невже в такому просунутому місті немає дронів для доставки? Або... чув я про одну доставку... яка доставляє людей... для задоволення різних бажань...

Стулки дверей роз'їхалися в сторони, і ми пройшли всередину. Ліфт. Мінус третій поверх.

— Говоритиму я, — одразу ж попередив мене Гавриил.