Реал. Частина 7

Як хочеться спати! Це просто нестерпно! Кліпати очима і залишатися у свідомості з кожною секундою стає все важче і важче. Ще й біль у скроні. Таке відчуття, що мені тесаком відрубали пів черепа і тепер там зяяла відкрита рана, але я залишався все ще живий. Не можна так катетер виривати, а потім ще пхати назад без спеціального обладнання… Але що тепер вже поробиш.

Я звірився з картою, майже прилетів. Гавриил ніколи не називав мені своєї справжньої адреси, але допуск до шкільної картотеки всіх учнів з легкістю дозволив мені дізнатися його.

Пролетівши з десяток хмарочосів, я знову глянув на карту. Так, ось цей, із дзеркальним облицюванням. Сімнадцятий поверх. Я колись читав про ці елітні багатоповерхівки. Тут кожен поверх – це окрема квартира. І кожен поверх має навіть свою посадкову ділянку для флаїнмобів. А якщо по-старому, на колісному транспорті, то є ліфт.

Я натиснув пальцем на лобове скло, і невеликий металевий майданчик для посадки виділився червоним, і відразу ж надійшов вхідний виклик.

— Назвіться, яка ваша мета візиту? — пролунав із динаміків роботизований голос.

— Андреєв Валентин Петрович. Шкільний психолог. Прилетів поговорити про Дениса з його батьками.

Пару секунд тиші, мій флаїнмоб застиг у небі, тримаючись на одному рівні.

— Посадку дозволено, ласкаво просимо.

Управління транспортом знову було підконтрольне мені, і я направився на посадковий майданчик сімнадцятого поверху. Там вже стояло два білі флаїнмоби останньої моделі. Плавне приземлення на вільне місце і зовсім не плавний вихід із льотного транспорту.

Ох, як же хріново мені. Такого ще не було. Глибокий вдих, спокійний видих. Ще трохи, і я нарешті зможу поспати.

Я зробив крок, слабкість далася взнаки, і мене повело вбік. Я врізався у високий скляний борт на краю майданчика. Як же хріново!

Але, принаймні, хоч один плюс з усієї цієї ситуації вимальовувався — у підставних вусах і решті маскараду вже не було ніякого сенсу, і це тішило. Ще й можна нарешті звільнитися зі школи.

— Що ви тут робите? — почувся знайомий дитячий голос. — Що з вами? — схвильованість змінилася занепокоєнням.

— Все нормально. У твого діда є план. Допоможи мені. Дістань з багажника довгастий футляр та рюкзак.

Мені цілком зрозуміла реакція хлопчика. Я вже почав відходити від слонячої дози ліків, змішаних з міцним алкоголем, і видок у мене був явно не святковий. А ще скроня розбухла і посиніла.

Дениско не став розпитувати, а слухняно поліз у багажник флаїнмобу.

— Здраств… — почав дружелюбно жіночий голос десь попереду. — Ви хто? Що ви тут робите?

Точно, вона ж востаннє бачила мене з чубчиком та вусами. А зараз я лисий, гладковиголений, з посинілою скронею, блідо-зеленою шкірою, та ще й капіляри полопались в очах. У труну й то красивіших кладуть.

— Це психолог зі школи, — відповів за мене Дениско.

Після слів сина, Даша, нарешті, мене впізнала і відразу поблідніла.

— Боже, що з вами? На вас напали? Викликати швидку?

— Мені треба з усіма вами поговорити, — я зібрався з силами й, нарешті, відійшов від скляної стіни та глянув уперед.

— Вибачте, але зараз не дуже вдалий час…

— О! Повір, час якраз дуже вдалий. Допоможи Денису, рюкзак дуже важкий.

Даша зніяковіло подивилася на сина, і той передав їй рюкзак, а сам схопив довгастий футляр і побіг у квартиру.

— Що відбувається? Ні! Ви не увійдете до мого дому! Я вас не знаю! — різко підвищила голос жінка і перегородила мені шлях.

— Якого?.. Ти я… Андрію? — у дверях стояв Гавриил у своїй реальній подобі. Синій халат, капці, цей проділ посеред блондинистої голови, але щось змінилося. Він більше не посміхався, як завжди, а понуро дивився неживими очима.

— У нас мало часу, допоможіть мені підключити апаратуру… — я намагався говорити чітко й голосно, але мене аж трясло. Хоч би не вирвало.

— Ти що собі дозволяєш? Ти!

— Вадиме! Що відбувається? — знову подала голос Даша. — Що потрібно від нас шкільному психологу?

— Шкільно… — очі Гавриила округлилися, а щелепа трохи відвисла. — Ти… Точно! Я ж приходив до тебе до школи. Як же я тебе не впізнав…

— Та заткніться ви! — цей крик забрав у мене чи не всі сили, що залишилися. — Дід хоче поговорити з вами!

— Який дід? Про що ви? — Даша дивилася почергово на мене, то на свого чоловіка.

Гавриил, примруживши очі, не поспішав щось робити. Походу, в його голові зараз сходилися всі пазли, і загальна картина йому явно не подобалася.

— Ну! — вигукнув Денис, визирнувши з-за спини чоловіка. — Чого застигли? Тягніть рюкзак. Без основного модуля я не зможу підключити все.

Дивно, але ця команда від маленького хлопчика змусила всіх зайти до квартири та щільно зачинити за собою двері.

Ми пройшли у простору та світлу вітальню з величезним П-подібним диваном посередині. Я зробив останні кроки й безсило повалився на лежанку.

— Зараз, хвилинку… — пробубнив я, поки що не в змозі розплющити очі.

— Я сам все зроблю, я сто разів бачив, як ви це робите.

Після слів Дениса повисла тиша, лише було чутно якесь шебуршання. Тільки через кілька секунд я зрозумів, чому мені стало ще гірше, хоч я й лежав нерухомо і з заплющеними очима. Кімната була просичена запахом міцного алкоголю. Як там називають ту синю штуку із запахом хвої?

— Готово! — вигукнув Денис, від чого перед очима аж затанцювали зірочки. — Вибачте…

Мені на живіт щось поклали. Поїхали. Раз. Два. Три… Я розплющив очі. Хоч я й не знаю, як це, але відчуття, ніби лезом для гоління по зіницях провели. Я ледве проморгався.

На животі у мене лежали вже включені вірт-окуляри. Пластикові, широкі, прямокутні, з пластиковими дужками, до яких кріпилися невеликі навушники. Збоку чулися якісь голоси, але я їх ігнорував. Найпростіший пристрій для комунікації з Мірантиром насилу начепив на голову. Перед очима одразу все заблимало, і я, мало не скрикнувши, заплющив очі.