15. Новий Бог

Як тільки ця павуча харя сказала, що він тепер тут головний, іржаві шестерні мого старечого розуму одразу ж закрутились у потрібному напрямку. Потрібно було діяти швидко. Але! Бажання Алекса поговорити зі мною про справи, відразу після того, як він звільнив Гавриила, мене зацікавило. Та й загалом, було б дуже підозріло, якби після того, що сталося, я відразу ж стрімголов зник. Цікаво, що скаже цей інтриган?

Алекс мовчки йшов попереду, я одразу за ним. Ми зайшли до залу на першому поверсі будівлі адміністрації, в якому зазвичай проходили наші планерки. Павукоголовий пропустив мене вперед, потім зайшов сам, зачинив двері, і навмисно відкрив усі жалюзі. Тепер нас могли бачити всі, хто перебував у основному холі.

Алекс вказав рукою зайняти моє звичайне місце посеред столу і повільно попрямував до крісла на чолі. Зручний стілець, спинка якого була виконана у вигляді пера, на ньому завжди сидів Гавриил.

Новий глава всього Мірантира провів пальцями по окрайки спинки крісла, завмер у самому кінці, голосно зітхнув... А потім різко схопив стілець і з усього розмаху жбурнув його в стіну. Одна ніжка відлетіла убік. На куражі Алекс кинувся вперед і схопив крісло, яке навіть ще не встигло впасти на підлогу. Він перехопив предмет, зручно взявшись руками за спинку і почав лупцювати предметом меблі об стіну. Павукоголовий не видавав жодних криків, лише тихо кректав, знищуючи крісло.

Я дивився на це і ледь помітно посміхався. До чого ж хворий виродок.

Ось уже в руках Алекса залишилися лише тріски. Він завмер, озирнувся і задоволено клацнув жвалами. З явною насолодою, як відмінник, що отримує вимучений і такий довгоочікуваний червоний диплом, він узяв своє крісло і потягнув його на чоло столу.

— Ой, як добре… — простягнув Алекс, сівши за стіл на колишньому місці Гавриила.

Я промовчав. Правду кажуть, що не буває дорослих, бувають тільки старі діти. Начебто знатний мужик, явно не останній чоловік у реалі, і тепер тим більше в Мірантирі, а поводиться як мале дитя.

— Ну що, старпер… Повторюся, але як же я недооцінив тебе спочатку. Старий дід, мізки якого мали вже перетворитися на потерть. А ні! Такий сценарій вигадати.

Я все ще мовчав, вичікуючи дивлячись на Алекса, а він навіть трохи примружився, чекаючи якоїсь моєї реакції. Фігушки! Не дочекається, поки не скаже чогось дійсно вартого.

— Хочу переробити будівлю адміністрації. Мені так набридли ці крила... Що думаєш?

Я все ще мовчав.

— Добре, Миколо Васильовичу, — тон павукоголового став серйозним, — поговоримо про справи. Я хочу зробити тебе головою сценарного відділу.

Пауза. Я мовчав, лише трохи звузивши очі, ніби в мене зʼявилось питання, але я не поспішаю його озвучити.

— Зазикина, вважай, що вже звільнено. Мені давно набрид цей безхребетний пережиток минулого… — він замовк, кілька разів клацнувши жвалами, — Кумедно. Старий тут ти, а пережиток минулого — він.

— А я маю вибір? Хіба я можу відмовитись?

— Правильно. Не можеш. Але я не хочу, щоб наші робочі стосунки будувалися на недовірі та протистоянні, як було у вас із Гавриилом.

Ще одна пауза. Цього разу вона була чимось на кшталт драматичного моменту… Але, маю сумнів, що цей кадр скаже мені щось нове.

— Я знаю, що він шантажував тебе зустрічами із сім'єю. Але зараз я скажу правду, і спробуй повірити в це.

Знову пауза. Дуже хочеться сказати: «Я все знаю». Але не можна! Не можна показувати Алексу, що я знаю більше, ніж маю знати.

— Хоча ні, це може шокувати тебе. Давай зараз поговоримо про справи, а потім передам тобі всю правдиву інформацію про твою сім'ю через особистого помічника. І повір, кожне слово буде правдою.

Я кивнув, що ніби згоден.

— Вважай, що з цього моменту ти голова сценарного відділу. Насправді роботи тепер у тебе буде просто величезна кількість, але... Ти ж не спиш і безвилазно перебуваєш у Мірантирі, тому, якщо навіть Зазикин справлявся з цією роботою, ти справишся й подавно. Наразі турнір, всі сили спрямовані на нього, але! Іззі вже виділила групу дизайнерів, щоб вони почали опрацювання першого акту твого сценарію. Відправиш із ними цього свого помічника, Андрія, нехай контролює процес створення. А від тебе мені потрібен фінальний варіант всього сценарію вже найближчими днями. А найкраще вчора! Після закінчення турніру в максимально стислі терміни має бути готова і протестована вже більша частина нового сюжету. Гравці повинні майже відразу після турніру попрямувати до нього. Це їх затягне. Також набрано нову групу рекламників, які просуватимуть його. Вони вже сповна працюють  над масштабною піар-компанією.

— Добре, — я навіть не моргав і ні на мить не відводив погляду від очей Алекса.

— Якось на тебе не схоже. Ти завжди такий борзий голубчик, а тут погоджуєшся з усім… Підозріло.

— Придивляюся до нової влади.

Тепер уже Алекс нічого не відповів, буравлячи мене всіма своїми очима.

— Настають великі зміни, Миколо Васильовичу. Так, Мірантир — це дітище Гавриила, він вклав у нього душу. Але! На душі багато не заробиш. А тісно поспілкувавшись із нашим юним другом Антоном, я зрозумів, які ж незліченні фінанси можна підняти тут. Спочатку, коли я лише вклав перші гроші у цей проект, я недооцінив його. Я вважав це марною витратою капіталу, але саме Антон, друг мого племінника, вмовив мене вкластися. А зараз… Коли я зрозумів, як усе працює… Це золота жила, яка може бути невичерпною. Постійні масштабні платні оновлення, сезонні події, мікротранзакції… Гавриил цурався цього.

— А от ти не будеш, — закінчив я за нього. — Цікаво, а чо тобі на це скаже Іззі?

— А вона вже погодилася на всі умови.

— Підозріло. Вона явно недолюблює тебе й особливо Антона.

— Хто знає… Може, вона теж придивляється до нової влади… До речі, про фіолетових жінок. Наша Іззі повідала мені, що в тебе є дуже цікавий енпісі, який залишився ще з часів, коли Зазикин проводив свої експерименти зі штучним інтелектом на квестах твого Андрія. Так ось. Він потрібний Дромеду. Як з'ясувалося, тільки цей енпісі працює коректно з усіх тестованих. Скажи Андрію, щоб він зняв захист із його коду, Дромед забере його та вивчить. Це не буде проблемою?