Закінчення ігрового сеансу завжди для мене виглядало як пробудження після дуже бурхливого і реалістичного кошмару. Спочатку в знерухомленого тіла в кріслі та в шоломі починали смикатися пальці на руках, потім проходили легкі імпульси по всьому тілу, а вже після цього голосний вдих.
Ось і зараз сталося все те саме. Гучний вдих, тіло ожило, часте та не рівне дихання. Денис кілька разів покрутив головою в шоломі, а потім узяв його руками й зняв зі своєї маківки.
— Котра година? — одразу спитав він, часто моргаючи.
— Майже пʼята.
— Мама скоро тут буде.
— Я знаю.
— Ходімо.
Я підійшов до хлопчика і допоміг йому підвестися зі стільця. Карткою провів по невеликому електронному екранчику, і двері підсобки відчинилися. Ось уже півтора місяця Денис заходить до Мірантиру не у цієї похмурої бабки на колясці, що весь час курить, а тут — у школі. Довелося, звичайно, заплатити прибиральникам за використання підсобки, але краще так, ніж щоразу витрачати час на дорогу до бабці та назад. Щодо неї, то нам з хлопчиком вдалося її переконати в тому, що після закінчення турніру ми повернемо все обладнання їй і вона будь-якої миті зможе потрапити до Мірантира до діда. А поки що все, що потрібно для комфортної гри, ми перевезли із прокуреного будинку у селі сюди.
Ми вийшли з-за рогу, але Денис швидко впхнув мене назад у коридор. Я незрозуміло глянув на нього, а очі школяра округлилися, ставши як монетки.
— Дядько Вадим тут.
— Що? — тупо запитав я, очевидно, ще не до кінця розуміючи, що відбувається.
— Замість мами прилетів дядько Вадим.
— Гавриил…
— Що нам тепер робити? Він вас знає.
Я нервово клацнув кілька разів катетер на скроні, і думки начебто прискорилися.
— За мною!
Я рвонув сходами нагору, сподіваючись, що Денис не відстає. З вкрай збитим диханням я вилетів на дах, на парковку, і підбіг до свого флаїнмобу.
— А чи не можна, щоб він зі мною не розмовляв? Скажеш, що я вже пішов, — нервово уточнив я, розблокувавши двері транспорту.
— Післязавтра початок турніру! Нам же треба якось переконати маму та дядька Вадима, що я маю ще залишитися в школі після уроків на кілька тижнів.
— Це так, це так, — промимрив я, копирсаючись у бардачку.
— Хоча навіть добре, що прийшов дядько Вадим, його легше переконати планом А.
Я завмер. Мої руки тремтіли.
— Легше?! Є ма-а-а-аленька проблемка. Він знає, як я виглядаю і хто такий.
— Ну, у вас же вуса.
— Цього мало, — я продовжив ритися в бардачку. — Ось!
Я передав невелику пластикову штуку, схожу на пристрій для чищення картоплі, моркви та інших овочів. Денис зніяковіло взяв бритву до рук.
— Давай! Налисо! — скомандував я, нахиляючись уперед, щоб хлопцеві зручніше було голити мене.
— Що?
— Голи!
— Е-е-е…
— Швидко! Ми втрачаємо час. Там збоку кнопка. Голи мене налисо.
Школяр натиснув на невелику кнопочку і довгаста смужка на бритві засвітилася блакитним. Він провів цією штукою мені по голові, під ноги впали патли.
Поки Денис робив стрижку під нуль, я кілька разів натиснув на катетер.
— Готово!
З вікна дверей на мене дивився гладко виголений вусач. Добре. Але ще замало. Ще пара штрихів. Я обтрусив залишки волосся і закинув бритву назад у бардачок. Потім дістав звідти паперовий пакет з алкоголем.
— Ну, діду, я тобі це ще пригадаю, — сказав я на видиху і приклався до шийки пляшки.
Ковток, натиснув на катетер, ковток, натиснув на катетер. Сьомий ковток, натиснув на катетер. Порожня пляшка полетіла на заднє сидіння, а моє тіло знову згорбилося над бардачком. Пластир! Простягнув упаковку Денису. Той ошелешено продовжував дивитися на все, що відбувалося.
Так, а зараз найважче. Я ще п'ять разів швидко натиснув на кнопку катетера, а потім різко висмикнув його зі свого скроні. Головний біль. Нудота. Наче у скроню увігнали цвях.
— Швидко! Заліпи отвір пластиром.
— Добре.
Я навіть очі заплющив від болю. Треба ще трохи потерпіти, скоро… Несподівано біль пішов, і я ніби занурився у желе. Все стало в'язким, неквапливим та спокійним. Суміш у моїй крові почала діяти.
— Готово! — відрапортував Денис.
Повіки, що повільно розліпилися, відкрили переді мною парковку-дах школи й нервового хлопчика. Але мені було якось так пофіг.
— Дай мені це…
Я спокійно взяв у школяра ще один пластир з упаковки і подивився у скло. Для більшої вірності наклеїв ще пару смужок пластиру собі на щоку й одну на підборіддя. Ну! Маскування завершено. Чубний дохлик перетворився на лисого і вусатого замориша з пластирами по всьому обличчю.
— Веди! — впевнено сказав я, схопившись за Денисове плече.
Ну, ми й пішли. І встигли пройти рівно до входу на сходи, де зустрівся пузатий директор школи в костюмі трієчка.
— О! Валент… Стривайте, а ви хто? Селезньов, хто цей чоловік?
— Та ви що! Це ж Валентин Петрович!
— Божечки! Валентине Петровичу! А що з вашим обличчям? А що з вашим волоссям?
— Та це так… У неблагополучному районі живу. На гопників натрапив.
— Божечки! Божечки! Треба терміново в поліцію.
— Дякую, не потрібно. Все добре, — я спробував відпустити Денисове плече, але мене так захитало, що руку довелося повернути на місце.
— А що ви тут робите?
— Де? У школі? Працюю.
— Та ні, на даху.
Та скільки можна! Цей прилипливий директор гірший за Рорика і діда разом узятих, зі своїми розпитуваннями.
— Я? Ну... — якось у мою голову нічого не лізло, зараз весь розумовий процес був спрямований на зустріч із Гавриилом.
— А Валентин Петрович змусив мене мити його флаїнмоб.
— Що? — здивувався директор.
— Ну, в школі я всі завдання переробив, а час ще залишався... і щоб не ледарувати, я сам йому запропонував помити його машину, — встиг виправитись Денис.
— Справді?
Відредаговано: 09.07.2023