12. Старі знайомі

— Конкланде.

— Яка честь. Я вражений. Ви покликали мене на ім'я. Чим можу бути корисний?

— Скажи, Конкланде, у тебе є родини?

— Я ж лише помічник, у мене немає родини.

— Так-так, зрозуміло, ти допоміжна програма, всі справи… Ну, а творці тобі прописали передісторію? Якісь спогади?

— Ні. Я маю лише заздалегідь прописані патерни поведінки.

— Чоб мене копито віслюче отоварило. І як тобі так живеться? Без спогадів? Без сім'ї?

— Не можу відповісти на це питання.

— Ех… А шкода…

Повисла незграбна пауза. Я сидів на спині Чорниша і дивився на Пристанище, що наближалося, а гостровусий і не думав зникати.

— У вас дуже тямущий і приємний онук, — чемно промовив Кондрат. І в його голосі не було ні краплі гордовитості та глузування.

— Дякую.

— Завжди до ваших послуг, — і вже після цих слів голова зникла в хмарі.

Я сумно зітхнув, дістав з сумки жменю насіння і задумливо почав його лузгати. Цікаво, чи це він зараз про того віртуального онука, чий образ створив Андрій, чи про Гомола? Чи про Дениса загалом виходячи з обох варіантів? Хм... Думки почали хаотично метатися від однієї крайності до іншої.

Ще й Іззі зі своїми цими закидонами! Завітав до неї нещодавно, хотів поговорити, так  її Верес відмовився мене пускати. Каже: якщо я з якоїсь справи по турніру, то через нього, а якщо з якоїсь іншої, то треба записуватися на прийом, тижні через два вона зможе мене прийняти. Це ревнощі у неї так виявляється? Або що? Чи ми ніби більше не милуємося, через те, що я просто підтримав свою стару подругу? Хрін зрозумієш цих баб. Гаразд, все одно нам працювати разом, ще поговоримо.

Пристанище зустріло мене своїми постійними видами незграбних будівель різних стилів, матеріалів і поверхонь. Навернувши коло над містом, я вже зі знанням справи приземлився на краю, біля зеленої хати на курячих ногах.

Там, як завжди на своєму посту, курячи люльку, сидів зеленобородий Мислитель у зеленій мантії. І ось це гравцеві більше робити нічого, крім як цілими днями чекати новоприбулих і стягувати з них плату за зберігання маунта?.. Чудасійний народ ці геймери.

Золота монета старцю, той доторкнувся рукою до голови Чорниша, животина зменшилася і забрала її вже «Кістяна нога», вона ж на вигляд горбата Баба Яга. Треба якось сюди Дениса привезти. А то дивляться ото всіляку гидоту у своєму Інтернеті, а тут живі представники старих добрих казок ходять прямо вулицею.

Промайнула думка заскочити в «Першу п'яльню в Пристанищі», але довелося одразу ж відігнати її, я все-таки по справах сюди приперся. Попетлявши трохи вуличками, вкотре вразившись фантазії деяких гравців — яких тільки аватарів вони собі не понастворюють, я зайшов у необхідний мені провулок з високим шафоподібним Стефаном у плащі та капюшоні.

— Синя видра, — видав я йому пароль, заздалегідь здобутий Андрюхою.

— Прийнято.

Гігант відкрив плащ, за яким ховалися двері. Я чекав на його фірмове питання з римами, але той мовчав.

— А чо, інших питань сьогодні не буде?

— Боїв сьогодні немає. Проходь так.

Я знизав плечима і зібрався було ввійти, але смикнула цікавість відкрити свій рот:

— Стефане, то коли сьогодні немає боїв, чо тоді ти тут стирчиш? Зайнятися більше нема чим?

— Чому нема чим? Я майже закінчив збірку поезій. Останні штрихи наводжу. А тут спокійніше, ніж удома. Зосереджуюсь краще.

Ось тепер я вже пройшов усередину, але шансів зустріти необхідну людину, після слів Стефана, катастрофічно мало. Треба було уточнити у Андрюхи, якими днями тут проходять бої.

Пройшовши довгим коридором, вийшов на порожні трибуни. Усього одна ігрова душа на одній із лав. Гривня сидів згорбившись над якимись ганчірками. Я підійшов ближче до власника білої шевелюри до попереку і не дуже тактовно кашлянув. Той, одягнений у золотисту жилетку з високими бортами на голе тіло, не звернув на мене жодної уваги.

— Кхм, отож, вітаю.

— Оу! Святі дзвони! Дідусю, не можна ж так лякати, — стрепенувся беззмінний розпорядник і ведучий боїв у Прірві.

— Я по ділу.

Гривня окинув мене поглядом, трохи примружився і кілька разів цикнув.

— Ну, тут надовго… Змінити та підібрати лук — десять золотих гривень, якщо підібрати гардероб на різні випадки — сорок золотих гривень. Звичайно, за речі треба ще платити окремо.

— Чо? — я щось взагалі не наздогнав, про що зараз мова. — На який біс мені лук за такою шакальською ціною? Він чо якийсь особливий, убиває всіх однією стрілою?

— Святі… З ким доводиться працювати… Я зрозумів. Запис на бої щодня з дев'ятої до десятої ранку за реальним часом.

— Та ні. Мені б дізнатися про одного постійного учасника.

— Вся інформація про бійців суворо конфіденційна. Дідусю, не роби мені мозок, іди звідси. І так роботи повно, нічого не встигаю.

Гривня втратив до мене всякий інтерес і знову почав орудувати ниткою, пришиваючи якісь блискітки до тканини.

Але, як кажуть, ми не пальцями роблені.

— Синку, слухай, а якчо в мене для тебе буде дуже хороша пропозиція щодо роботи, інформацією по одному бійцю поділишся?

— Дідусю, слухай, досить... У мене таких, як ти, по десять чоловік на день приходить.

— Я з адміністрації Мірантіра. Незабаром ми влаштовуємо величезний бойовий турнір. І нам якраз потрібний ведучий і коментатор.

Голка в його руках відразу застигла, а я мимоволі посміхнувся. Наживка заковтнута.

— Кажеш, великий турнір? — він підвів погляд і глянув на мене зовсім по-іншому: заінтриговано. — Стривай, а чи не ти той дід, який шукав КрейзіАлісу, але погодився на бій із Людиною-павуком вісімдесят чотири?

— Чоб тебе видри коптили, він самий!

— І з чого тоді я маю повірити, що ти з адміністрації?

— А чому ні? Який сенс мені тобі брехати, якщо я зацікавлений у твоїх ораторських здібностях?

Гривня на мить завмер, дивлячись на голку.