11. Гомол

Якщо чесно, то я зараз із величезним задоволенням покемарив би пару годин, щоб голова забулася в сновидіннях і відключилася від цього нескінченного потоку подій. Не сперечаюся, деякі з них цікаві, деякі кумедні, деякі приємні, а деякі як та, що сталася кілька годин тому.

Щоб зберігати все в таємниці та не видавати себе, я вкотре зустрівся зі своєю родиною. Але не з тією реальною, яку я вже ніколи не побачу наживо, а з тією, яку для мене створив Андрюха за вказівкою Вадика. Я думав, нічого страшного: ще раз побачуся, зіграю свою роль, може навіть отримаю задоволення, бо хоч це і підробка, але підробка гарна, але… Тепер мені просто хочеться поспати та забутися хоч на якийсь час. Під час обіймів із віртуальним сином я відчув всесвітню журбу, бо вже ніколи не зможу цього зробити зі справжнім… А коли я побачив Дашеньку, і вона почала мені розповідати про новонароджену онучку… я відчув порожнечу. Тотальне внутрішнє спустошення.

І зараз, коли ми з Андрюхою в нашому літаючому кориті переміщалися в нову для мене локацію Мірантира, я розмірковував: а може, ну його до бісівської матері? Забити на все, прийняти придуману для мене Андрієм сім'ю як справжню та жити щасливо? Не такий уже й поганий варіант.

— Вже підлітаємо! — крикнув у прочинені двері під стелею Рорик.

— Так. Повторю ще раз про всяк випадок: Дениса при інших гравцях онуком не називати, а краще й ім'я його не вимовляти. Звертатися тільки по нікнейму.

— Та зрозумів, зрозумів. Не треба тут цього…

— І краще взагалі нікому не знати, що він твій онук. Просто гравець…

— … якого ми зустріли, виконуючи одне із завдань. Та зрозумів я. Те, чо я старий, ще не означає, чо я остаточно вижив з розуму і професійно зайнявся склерозом.

— Добре.

В підлогу несильно вдарило, через що нашу халабуду струснуло, і Андрій мимоволі сперся рукою на стіл, а я з легким передчуттям і з великою тугою підвівся з м'якого дивана.

З ранку, коли Андрюха ще не повернувся в Мирантір, а я остаточно протверезів після пʼянки, насамперед змотався в скляну багатоповерхівку і запозичив звідти енну кількість нових меблів для нашого літаючого будинку. Тепер сюди знову було не соромно наводити гостей.

— Прибули! — приглушено пролунав голос Рорика ззовні. — Одстава у всій своїй красі.

«Доступна нова місцевість:

Одстава»

«Карта оновлена»

«Статус: таємничий незнайомець»

Сумку через плече, болташ на інше плече. Болтомет на спину. Кукрі в піхви. Кольчугу вирішив поки що не одягати та поклав її у сумку. Ну орел! Готовий до всього.

Андрій першим відчинив двері і вийшов назовні. Я пішов за ним. Зараз оцінимо те місце, куди потрапляє більшість нових гравців, після створення свого аватара. Андрюха сказав, що високорівневі жителі Мірантира назвали цю територію Відстійником, оскільки вона здебільшого тільки для нубів і пристойному прокачаному персонажу тут ловити нічого.

— Нічого собі!

— А то! Це, дядьку, щоб ти розумів, найбільший цілісний шмат землі в усьому Мірантирі.

Рорик зістрибнув до нас на землю зі своєї лави, а я озирнувся.

За спиною, як і належало, — прірва, а ось попереду — безкрайній степ з рідкими кущами та чахлими одинокими деревцями. Метрів за сто від місця нашого приземлення виднілося невелике селище, а вдалині, причому дуже так далеко, повисли щільні темно-сірі хмари, де періодично спалахували блискавки.

— А там чо? — махнув я рукою у бік негоди.

— А це вже місце для трохи прокачаних гравців. Там усілякі боси, данжі та інші безсюжетні складності.

— І там іде дощ? Я в Мірантирі ще ніде не зустрічав дощ.

— Так. Це чарівний дощ. По лору, після вибуху, що розніс Мірантир, там утворилися магічні хмари, з яких ллє дощ. Та й сам дощ ще із залишковою магією — іноді накладає різні ефекти.

— Цікаво-о-о, — простяг я після пояснювальної лекції Андрюхи.

— Ходімо ближче до селища. Там і зустрінемо того, хто нам потрібний.

— А хто нам потрібний? — підозріло поцікавився Рорик.

— Та мій далекий родич прилетів у гості.

— Ну ти даєш, дядьку, скільки їх у тебе?

— Ну, а чо я можу вдіяти? Рід Селезньових, він такий, куди не плюнь, та в одного з нас потрапиш.

— Щось я раніше скільки не харкав, але не зустрічав таких…

— Гаразд, пішли вже, харе ляси точити.

Щось надто цікавим стає Рорик. Начебто енпісі, а питаннями дістає всіх гірше за мене. Але Андрюха каже, що це добре. Ще трохи, і він зможе сам створити подібного неігрового персонажа з інтелектом, що самонавчається.

Ми рушили в бік селища, пройшли десь половину шляху, примружившись могли розглянути навіть енпісі, що гуляють між будинками, і звідти нам назустріч уже йшов гравець. І що ближче він підходив, то дужче я дивувався.

— Миколо, нарешті, ось ми й зустрілися, — пробасив гравець і простягнув мені руку.

— Щоб мене! Дядьку, ні шиша собі! І це твій далекий родич? Не надто соромлюся, тому й запитаю: а ким же були його предки?

— Ем… привіт… Гомоле… — якось трохи загальмовано відповів я, невпевнено стискаючи руку гравцеві з ніком «Гомол».

Те, що це є моїм онуком — не здогадається точно ніхто. Під два метри на зріст, груба брудно-коричнева шкіра, мускулатура і ширина плечей... Але це все не те... Голова! Ось головна відмінність цього аватара онука від мене: довгі, як у віслюка вуха, що звисають вниз, верхівка, повністю позбавлена рослинності й вкрита чимось на зразок хітину, і відсутність очей, як таких. Просто широчезний рот, маленький ніс та все…

Ми пару разів потрясли руки, а потім Гомол згріб мене в оберемок і стиснув так, що міцність болтомета явно знизилася на пару одиниць. А ще на ньому з одягу були тільки ганчір'яні штани, а від голого торса пахло животиною.

— Ну ось і зустрілися, — не підтримав наш зворушливий момент Андрій і заторохтів: — Раджу відразу ж попрямувати до місцевого коваля і взяти у нього два квести. Перший — вкрай убогий, але другий хоч якось підходить під категорію завдання. А я, навіть без вашого дозволу, поки що звалю звідси. У мене алергія на безсюжетне місиво, аля подай-принеси, яким кишить це місце.