10. Звичайні мірантирські радості

— Гарний був бій! — Яром останнім вийшов із нашої літаючої комірчини на острів із яблунею.

— Та ти просто звір! Чес слово! Так розкидати всю цю шпану — це вміти треба! — захоплено прокричав Рорик.

— Пропоную відсвяткувати наш порятунок! — перекричав я всіх інших, і наша різношерста компанія враз затихла, повернувшись до мене.

— Дядьку, ти, як завжди, діло говориш. Я за. Дайте мені півгодини, я змотаюся за хавчиком, і з мене поляна, — одразу ж потер руки червономордий. — Тільки це, грошима скиньтесь, у кого є.

— Ми взагалі-то теж у тих ямах разом з тобою гнили, звідки у нас гроші? — роздратовано плюнула на землю Щуролов, одразу ж сівши на край острова, звісивши вниз ногу і культю.

— А не треба нікуди летіти — у мене все з собою, — загадково посміхнувся Кракстер, поплескавши по сумці, перекинутій через плече. Він уже позбувся своєї хамелеонської накидки та тепер як зазвичай хизувався в одних лише шортах.

— І чогось міцного в цій сумці знайдеться? — Рорикові очі аж заблищали.

— Так! Стояти й не моргати! — вклинився я в розмову. — Будь-яку бормотуху пити не будемо! Зараз я злітаю за благородними напоями, а ви поки чо поляну накривайте.

— Лади, дядьку.

— Всі ж пити будуть?

— Я буду! — занадто вже радісно вигукнув Яром, від чого всі на нього подивилися. — Ну а що: у реалі у мене виразка, то хоч тут покуролесю.

— Я теж буду, — також погодилася Щуролов. — Ми вибралися з дуже непростої колотнечі, тож треба розслабитися.

— Я не буду, — похмуро відповів Андрій, упершись поглядом у землю.

— Синячний, ну що ти знову починаєш? — простогнав Рорик.

— Нічого я не починаю. Я не п'ю!

Синій різко розвернувся і пішов до яблуні. Якийсь він дивний. Ми, як після перемоги над чотирируким та його шушерою, відчинили двері літаючої халупи, то виявили всередині Андрюху. Він почав було розповідати, що звільнив маунтів, запряг їх, а потім місцеві його вбили, він відродився знову в комірчині, почав думати, що робити далі… Тут і ми приспіли… Але він тоді, як побачив дівчину-пірата, то одразу як-то поник і затихарився. Чи знає він її, чи що?

— Загалом, розташовуйтеся, а я за пальним.

Насамперед застрибнувши на Черниша, я навідався до шизанутого діда за своїм улюбленим сидром. Потім, скориставшись подарунковим перстнем Гавриила, через портал махнув у Пристанище й у знайомих хлопчиків у «Першій п'яльні» набрав різних настоянок та наливок. В обмін, до речі, я залишив їм пару пляшок свого сидру, через що ті розщедрилися і навіть дали кілька склянок якоїсь нової секретної алкогольної розробки. Звичайно, попросили потім розповісти про результати проби.

— Безглузде марнотратство, — пролунало над вухом, коли я задоволений вийшов на вулиці Пристанища.

— Ах ти ж, морда вусата! З'явився нарешті! І не соромно тобі, хлющ моржовий, га? — я обернувся до лиця з хмари й почав голосно обурюватися, через що перехожі з підозрою косилися на мене.

— Вибачте, не розумію основи для ваших обурень…

— Не розумієш основи? Ух ... — мене аж розривало зсередини від обурення. — А в тій ямі, коли ти мені був так потрібен, ти чому не з'явився?

— Ось ще й ага! По всяких помийних канавах я ще не лазив... — підняв голову догори Кіндрат і гордо хмикнув.

— Очі б мої тебе не бачили, фраєрок!

— Як забажаєте.

Голова зникла разом з хмаринкою, а я залишився віч-на-віч зі своєю злістю. Ну ось і за що мені такий помічник, га? Мало я, чи що, у житті намучився?

І ось я вже був зібрався летіти на острів, як, порахувавши кількість рил, зрозумів, що випивки може і не вистачити: тільки я і Рорик можемо не дивлячись випити половину з того, що зараз дзвеніло у мене в сумці. Але ми маємо ще й таких темних конячок, як Яром і Кракстер. І не варто також скидати з рахунків піратську капітаншу, може вона настільки добре відіграє роль запеклого головоріза, що її навичка «Алкоголізм» прокачана до максимуму.

Треба щось незвичне. Не будемо ми пити звичайну горілку або самогон! Це ж вигаданий світ, все-таки. Треба роздобути щось незвичне. Точно! Є одна дама, таланти та пристрасті якої мені можуть у цьому допомогти. Та й буде зовсім не зайвим покликати її з собою.

Переліт через портал, подолання величезної кількості сходів, що майже повністю позбавили мене смужки витривалості, і ось я стою перед одними з дверей, до яких мене направив Велес.

Я прочинив двері й, просунувши всередину голову, голосно промовив:

— Тук-тук-тук, Єлизавето, ти… Ах ти ж, обскубати мій лисий череп!

Красуня з фіолетовою шкірою та синіми кучерями по плечі була зайнята роботою, і ті ретельність та увага до деталей, з якими вона її виконувала, захоплювали.

Приміщення було чимось схоже на гігантський ангар з таким яскравим освітленням зверху, що стелю просто неможливо було розглянути. Білі стіни теж розширювали й так величезне приміщення аж до несумірних обсягів.

Прям посеред цього ангару стояло п'ять будівель, виконаних у мініатюрі. Конкретний масштаб сказати важко, але те, що висота кожного два метри, в реалі має бути метрів десять-двадцять, це безперечно.

Усі п'ять були аренами, що кардинально відрізнялися один від одної за матеріалами та самою архітектурою.

Першою була овальна будова, що складається з жовтих блоків і нагадує осине гніздо.

Друга арена — ідеально кругла та зі скла. Схожість із будинком адміністрації в наявності.

Третім був футбольний стадіон, тільки виконаний більше у давньогрецькому стилі, ніж у сучасному: високі колони, відсутність даху, усе з каменю.

Четвертим стояв залізний квадрат, зовнішня обшивка якого переливалася, як бензин, пролитий на асфальт.

Зараз Іззі схилилася над п'ятою ареною. Там було збудовано лише нижню частину — фундамент у вигляді трапеції.

— Що скажеш? — навіть не обернувшись, спитала у мене Єлизавета, коли я підійшов ближче.

— Це для турніру?

— Яка проникливість. Навіщо ж ще? — якось збентежено огризнулася вона, вдивляючись у фундамент перед собою.