9. Погостювали й досить

— Ну, давай же! — наполегливо дзижчав голос у мене над вухом. — Та прийди ти вже до тями!

— Чо за метушня? — у напівмаренні я підняв голову.

Коли після перемоги над чотирируким Грокулою мене знову кинули в цю яму, то через якийсь час здоров'я знову впало до однієї одиниці, і моє самопочуття скотилося до передсмертного. Хворів я якось на ангіну, і була в мене температура 39.8. Отож відчуття були ті самі, що й зараз — убийте мене якнайшвидше.

— Як?! Як тебе угородило вляпатися в таке? — це промовила голова Конов'язова Андрюховим голосом.

— О! Синій, це ти. А я подумав, чо Кондрат не може в цій ямі взаємодіяти зі мною.

— Все він може. То як тебе сюди занесло?

— А треба прямо зараз повністю розповідати? — моя голова була як у тумані, і я кумекав з великими труднощами. — Може, спочатку витягнеш мене звідси?

— А треба?

— Ого! Андрюха, а ти за пару годин жартувати навчився? Похвально, але трохи недоречно.

— Я відвіз твого онука до школи, його забрав додому помічник. Потім уже я добрався до себе додому, по дорозі заскочив до гіпермаркету. Поїв, заходжу в Мірантир і опиняюся серед голих стін. Ні меблів, взагалі нічого, вас з Рориком немає, маунтів немає, а зовні Республіка. Як? Як ти сюди потрапив? Ви ж летіли на Острів Берцової Кістки.

— Ну, на нас напала Щуролов, яка, до речі, виявилася дівчиною, а потім, ну після того, як я зустрівся зі старою шельмою і з тобою, я вбив себе, відродився в нашій літаючій комірчині, а там на нас уже напав Майонез. І тепер ось я тут.

— На вас напав майонез? Ти у своєму розумі? Що ти верзеш?

— Ну Мерседес… Чи як його там… Ну із зеленою мордою та іклами, місцевий головний.

— Ото накоїв ти справ, — голова Козланда на кілька хвилин нерухомо зависла. — Звільняти тебе треба.

— Та гаразд? Сам здогадався? Чи Конов'яз підказав?

Ох, як хріново мені. Просто жахливо. Наче мене переїхав Камаз під час бурхливого похмілля.

— Стій! Ти сказав, Щуролов?

— Андрюха, єдрити тебе в душу, так! Це зараз важливо?

На десяток секунд голова нерухомо зависла в повітрі, як воскова та нежива.

— Чорниш на острові, Шмакля прив'язаний до нашого літаючого контейнера, а ось де решта пегазонів?

— Я, звичайно, розумію, чо свою худобу завжди берегти треба, але може ти спочатку мене витягнеш?

— Спершу шляхи відходу. Я не хочу прошляпити подарунок Гавриила в перші ж дні. Це нам потім може відгукнутися.

— Наскільки я пам'ятаю, востаннє бачив їх у трюмі на кораблі Щуролова.

— На Королеві Гвіневрі?

— Так. А ти звідки знаєш назву?

— Нікуди не йди, цей корабель якраз біля нашого літаючого контейнера. Я піду все дізнаюся. Мене поки що не засікли й не знають, хто я. Тож просто зійду за нового гравця, який потрапив до Республіки.

Голова Кіндрата зникла в сірій хмарі.

— Нікуди не йди. Тільки послухай його. Жартівник. Треба буде Рорику хохму розповісти.

Я безсило опустив голову, майже повністю розчинившись у напівбезсвідомому стані. Може, ну його до демонів? Попрошу Андрюху знайти залишки мого тіла у реальному світі, і нехай він відключить їх. І дрокайтеся ви самі з цим сраним Мірантиром і рештою, а я піду на спокій.

— Селезньов! Миколо! Ти там відкинувся, чи що? — пролунав зверху знайомий голосний шепіт.

— Хто тут? — різко подивився я нагору, і на мою бідну голову напала така центрифуга, що я ще кілька секунд не міг сфокусувати погляд. Все паморочилося.

— Не визнав?

Промені від одного зі світил потрапляли до моєї ями, але частину перекривала чиясь головешка, яку звідси через світло я не міг розгледіти.

— Ну, голос знайомий.

— Кракстер я, давай дурня не валяй. Витягувати тебе звідси треба. Вляпався ти, звісно, знатно. Я думав, просто нап'ємося, а тут такі веселощі.

— Кракстер? Ти як тут опинився? І як пробрався?

— Думаєш, у людини, робота якої — створювати речі для цього світу, немає своїх фішок? Ображаєш.

— А як мене знайшов?

— По карті. Ти ж у мене в друзях. А коли я побачив, що ти перебуваєш у казематах Республіки, то тут і до пророка не ходи — ти вляпався. І, до речі, за твій порятунок я чекаю на історію про те, як тебе пов'язали та кинули сюди.

Щось блимнуло, легкий стукіт, а потім мені під ноги впали уламки сталевих лозин. Слідом за ними опустилася мотузка. Я спробував міцно вхопитися за неї. Не вийшло.

— У мене зовсім немає сил. І показник здоров'я на одиниці. Руки не слухаються ... — постарався я вимовити голосніше, щоб Кракстер почув.

— Обмотай навколо пояса, я тебе підніму.

— Стій!

— Що? — голова знову закрила частину променів одного зі світил.

— А поряд ще є такі ж ями?

— Так?

— Вони порожні?

— Ну, поки я до тебе дістався, ще в одній з них побачив якогось червоношкірого непися та кілька гравців.

— Ти ж добрий мужик, не в службу, а в дружбу, їх теж треба звільнити.

— Та без проблем, — відповів задерикувато голос зверху.

Він чого там, радіє? Є привід?

— Давай тоді так: обмотуй поки себе, а я перекинуся з кожним із них слівцем.

— Хороший ти мужик, Кракстер, ім'я тільки ось безглузде.

— Моє справжнє ім'я — Максим, — знову якась дитяча радість у голосі.

Голова зникла, а я приступив до тяжкої справи — обв'язати мотузку навколо пояса. Пальці були ватяними та слухалися з небажанням. Але спроби з п'ятої у мене все ж таки вийшло.

Зверху прилетіла невелика пляшечка.

«Отримано новий предмет:

Лікувальне зілля»

— Так. Окреслився план, Щуролов виявилася жінкою з мізками. Поки що підлікуй себе. А я піду роздобуду ключ від кайданів. Спробую вкрасти його, але якщо не вийде, ми матимемо лише кілька хвилин перед тим, як стражники відродяться. І я зараз говорю про гравців, яких тут зараз четверо. На неписів не звертаємо уваги, вони швидко підняти тривогу не зможуть, а ось гравець з Гільдії Мерсоньеза, що відродився, за секунду може підняти по бойовій тривозі всю Республіку. Будь готовий! До тебе прибіжу першим.