7. Несподівані гості

— Старий, це справді ти?

— Чоб мене чумні кроти зжерли, шельмо, як ти тут опинилася?

Ми стояли на моєму острові під яблунею і витріщалися один на одного, не вірячи в те, що відбувається. Стара карга зовні була все тією самою старою каргою, але тільки трохи молодше, років так на тридцять, без старечих плям, і, о хвала Мірантиру, без мерзенного запаху тютюну. Але прокурений голос залишився на місці.

— Та погодилася допомогти онучку твоєму та цьому блідому хлопцеві, в обмін на зустріч із тобою. То це правда ти? Змужнів як. Помолодшав. Тут що, час іде в інший бік?

Вона зробила кілька кроків і завмерла, дивлячись на свої ноги. На її обличчі з'явилася усмішка, і вона кілька разів підстрибнула, а потім узагалі зробила незграбний переворот.

— Неймовірно! Я можу тут ходити! І нічого не болить!

Невже, спочатку в Мірантирі я був таким самим? Так. Саме таким я й був. Як багато часу пройшло з того моменту...

— Так. Ласкаво просимо до Мірантиру! Місце без болячок та старості.

Стара нарешті підійшла, поли її лляної спідниці майоріли за вітром, і обняла мене.

— Ах ти ж стара шельмо, ну ти чо!

Почулися схлипи, тому я не став смикати її, а також трохи приобійняв.

— Ти ж помер. Я була на твоїх похоронах... Але ти тут. Ти живий.

— Якоюсь мірою так, я живий.

— Неймовірно.

Стара нарешті відсторонилася від мене і дуже тепло посміхнулася. Мене аж пересмикнуло. З одного боку, приємне тепло розтеклося по тілу, з іншого ж, яка ж вона стара і страшна.

— Стривай, а чого ти сказала, чо нарешті можеш ходити?

— Так у мене ж цукровий діабет. Останній рік він зовсім розігрався, і мені відрізали стопи. На імпланти грошей немає, добре хоч брат допомагає із ліками.

— Єдринський батон, оце так справи!

— Та нічого страшного, я вже пожила своє. До того ж, я маю багатофункціональне крісло на колесах. Дуже зручна річ. Розганяється до п'ятдесяти кілометрів на годину. І навіть є два невеликі спеціальні двигуни, що дозволяють перелітати особливо складні перешкоди. Але іноді я на них просто так літаю. Запас перельоту приблизно хвилини півтори. Загалом, цікава річ.

— Та чо ти оце свистиш тут?! Ти і літати?! Та не вірю! Швидше, дворняга твоя блохаста стане доброзичливою, чим ти кудись і на чомусь полетиш!

Шельма пильно подивилася на мене, примруживши очі.

— Все то ти пам'ятаєш, старий. Ну так, я один раз політала, мало не померла зі страху і закинула цю шайтан-машину в хлів. Їжджу на звичайному кріслі з колесами, сама їх штовхаю. Але все одно, дякую твоїй невістці, вона якраз диво-крісло подарувала. На вдячність за те, що твій будинок допомогла продати.

— Чо?! Будинок? Мій? Продати? Ах ти ж копито осляче!

Наступну годину ми сиділи під яблунею і говорили про всяку мирську всячину. І як би мене не дратувала ця стара карга в минулому, зараз я був просто невимовно радий її бачити.

Якоїсь миті, коли одна з тем для розмов закінчилася і на секунду запанувала тиша, між нами з'явилася сіра хмарка, з якої визирнула голова Кіндрата, що заговорила голосом Андрія:

— Вимушений перервати ваше спілкування, настав час закінчувати. Нам із Денисом треба ще встигнути дістатися до школи.

— Деда-а-а-а! Приві-і-іт! А я тебе бачу у спеціальних окулярах.

— Здорова, онучку, — помахав я у хмарку.

— Гаразд, прощайтеся. Я, як відвезу Дениса і повернуся додому, одразу зайду до Мірантиру. На жаль, з онуком ти сьогодні побачитися вже не встигнеш, щоб у Гавриила не виникло жодних підозр. Але післязавтра побачитеся.

— Дякую тобі, Андрію. Прийнято. Давай, чекатиму тебе на нашому літаючому кориті.

Хмара зникла, і ми зі старою шельмою знову залишилися наодинці.

— Ти це… доглядай там за моїм онучком. Прошу…

— Як і завжди, — усміхнулася стара, а потім підійшла до мене і поцілувала в щоку. — До зустрічі.

Вона завмерла прямо в парі сантиметрів від мене, і її очі вкрилися серпанком.

— Оце так зустріч.

«Отримано новий предмет:

Червоне яблуко»

Я задоволено захрумтів піднятим із землі яблуком і паралельно викликав карту. Так-с. Що тут у нас?.. Ах, ти ж… А це де взагалі? І як мені туди потрапити? Карта показувала, що всі мої маунти, за винятком Чорниша, були десь у глибині Піратської території, і якось дістатися туди, навіть скориставшись порталом, не було можливості. Ну, тут мені бачиться лише один спосіб.

Я озирнувся. Гравців та іншої живності поблизу не було видно. Та й не буває тут нікого, окрім нас. Значить, дрібнички мої ніхто слямзить не зможе. Тоді…

Огризок яблука не дуже граційно полетів за межі острова, а мій погляд упав на Чорниша — той спокійнісінько жував траву біля яблуні. Ну цей-то точно нікуди не дінеться. В руки, як рідний, ліг болтомет, я з легкістю від'єднав від патронташу зелений магазин, під'єднав його до зброї, натягнув тятиву, болт зайшов у паз, направив наконечником собі в груди і натиснув на спуск.

— Ах ти ж срань болотна! Боляче!

«Ви отруєні!»

Подивився на смужку здоров'я.

«Здоров'є

5/20»

Показник з кожною секундою повільно продовжував повзти нанівець. І-і-і-і…

«Ви померли!»

«Штраф до спритності: -1»

Я побовтався пару секунд у темряві, а потім вийшов з водяної стіни прямо посеред дерев'яної коробки, що нині служила нам з парочкою нахлібників пересувним будинком.

— Ах ти ж, жук чорномазий!

З усіх благ, які ми натягали з будівлі адміністрації, залишився лише один стіл, та й убога лавочка, вбудована в стіну з самого початку. Те, що надто вже засмаглий бугай із чорними зубами тут попрацював — сумнівів не було.

Зовні щось гримнуло. А відразу ж за цим я почув інші чужорідні звуки, які спочатку не дійшли до моїх вух: крики, пронизливе виття, звірячий рик. Знову вибух.