Реал. Частина 5

У двері постукали, а я знову мимоволі кинув погляд на свою перебинтовану долоню, що лежала навколішки. Потрібно б змастити рану і змінити пов'язку.

— Зараз, секунду.

Здоровою рукою я провів по сенсорному голографічному екрану і відправив трьом батькам, що залишилися, анкети їхніх дітей з результатами тесту з профорієнтації. Мені тепер доводилося ще й тут займатися роботою, щоб не викликати підозр у директора школи та інших вчителів. Ось сьогодні довелося проводити тест із профорієнтації для трьох десятих класів. З одного боку, нічого важкого — під час уроків випросити у вчителів п'ятнадцять хвилин і надіслати на навчальні планшети школярів тести. А з іншого боку, результати треба обробляти особисто і портфоліо, що склалося, з можливими професіями й ВНЗ відправляти кожному батькові теж особисто.

— Увійдіть.

Двері відчинилися, і до кабінету увійшов десятирічний хлопчик у сірій шкільній формі.

— Доброго дня.

Він зачинив за собою двері та, подивившись на мене, на мить завмер на місці. Що ж, я його цілком розумію. Якби я сам себе зараз побачив збоку, то теж би жахнувся: капіляри в очах полопалися настільки, що там майже не було видно білка, шкіра набула болісно зеленого відтінку, а в чорних мішках під очима наче хтось зберігав вугілля. До речі, я почував себе так само погано, як і виглядав. Мене ще й злісно мутило, і постійно хотілося їсти одночасно.

— З вами все добре?

— Так, просто захворів трохи.

За словами Дениса було зрозуміло, що слово «трохи» в цій ситуації звучало сторонньо.

— Вибачте, я хочу дещо спитати… — хлопець зам'явся і невпевнено переступив з ноги на ногу.

— Запитуй, не соромся.

— А як вас звуть?

— Андрій.

— А по батькові?

— Без по батькові. Просто Андрій. Наголос на «а».

— А я Денис. Приємно познайомитись. Прошу вибачення за невдале перше знайомство.

Ці дорослі слова від такої маленької людини з величезною шишкою на лобі, яка досі ще не зійшла, змусили мене відчути себе ніяково.

— Я теж вибачаюсь. Приємно познайомитись, Денисе.

Хлопець підійшов до столу і простяг руку для потиску, але я лише підняв з колін перебинтовану долоню. Хлопчик зніяковіло опустив руку.

— Сідай, Денисе. Нам з тобою доведеться вирішити проблему із зануренням тебе в Мірантир для зустрічі з дідусем. У мене вже є кілька думок.

— А я вже все вигадав, — радісно промовив Денис. Він зняв рюкзак з плечей, розстебнув блискавку і показав мені вміст, там у стопці лежали три пачки банкнот.

— Ти цілий день ходив по школі з такою купою грошей?

— А вас цікавить лише це? А не звідки я їх узяв?

— Ну, новий чоловік твоєї мами при грошах. Ти хоч їх не вкрав?

— Ні! — гордо відповів хлопчик, аж піднявши підборіддя. — Продав деякі свої речі.

— Підтримую, досить доросле рішення. Скільки там?

— Тридцять тисяч.

Це ж які такі речі він продав, що виручив за них такі гроші?! Якийсь експериментальний ховер-борд, який йому подарував Гавриил? Гаразд, це не моя справа.

— Проблема в тому, що на себе зареєструвати покупку не можу.

— Це не проблема, — знову радісно відповів хлопчик і, діставши з рюкзака пом'ятий старий аркуш паперу, простяг його мені.

«Пантелєєва Ганна Іванівна

селище Лісове, вулиця Стриженова 25

реєстраційний номер: 39945780913»

— Чи можете зробити замовлення ігрового обладнання сюди? На ім'я цієї жінки.

— А вона не проти? І хто це?

— Ні, вона нам допоможе. Але спочатку треба буде їй детально все пояснити, і буде краще, якщо це зробите ви, Андрій.

Я мовчки провів здоровою рукою по панелі для введення тексту, і над столом з'явився голографічний екран. Я зайшов на сайт «Ігрові послуги» та почав оформляти заявку.

— Ви ж не шкільний психолог? — спитав мене Денис, поки я порався із заповненням полів.

— Так, я сценарист Мірантира, працюю з твоїм дідусем.

— Круто! — захоплено відповіла дитина.

— Готово. Заявка подана. Як користувачів апаратури я призначив двох людей. Але коли прилетять установники, потрібна буде реєстраційна карта громадянина, і доведеться впевнено заявити, ким ти є цій жінці.

— Без проблем.

— Виходячи із твого бюджету, я замовив стандартний комплект. Апаратуру доставлять за дві години.

— Що? — очі дитини округлилися.

— Експрес доставка. Стривай, а це селище Лісове далеко від міста? — не гарна така реакція Дениса.

— На флаїнмобі півтори години добиратися. Швидше! Треба вилітати!

— Як? А нам навіщо туди летіти?

— Ми ще маємо переконати тітку Аню.

— Переконати? А чи не можна це зробити віддалено?

— Ні! Швидше! Нам треба буде ще встигнути повернутись назад, поки за мною не прилетів помічник дядька Вадима.

— Але ж у тебе ще два уроки.

— Ви ж працюєте у школі, придумайте щось.

— Ще один командир знайшовся. Тепер точно немає сумнівів, що ви з дідом родичі.

Забігши до двох викладачів, я легко переконав їх, що Денис мені потрібний для виховних заходів. Вони навіть не спитали яких. Підозрюю, що їх конкретно так лякав мій зовнішній вигляд і вони хотіли якнайшвидше позбутися мене, щоб я не лякав інших дітей у їхніх класах.

Долетіти до потрібної точки ми встигли навіть швидше, ніж за півтори години. Денис почав мене розпитувати про все підряд, але мені було настільки погано, що я не міг розсіювати свою увагу на управління польотом і відповідями на запитання, так що я попросив його чимось зайнятися і не відволікати мене. Кмітливий хлопчина одразу ж засів за уроки, занурившись у планшет, і не дошкуляв мені до самого прильоту.

Будиночок на вулиці Стриженова виявився звичайною двоповерховою заміською спорудою з невеликим садом, що прилягав до однієї зі стін. Будинок був передостаннім на цій вулиці, що майже непомітно йшла вглиб лісу.

— Нам ось до цього будинку з сірим дахом. І, до речі, останній будинок на цій вулиці — це був дім деда, поки ми його не продали.