6. «Мірантирський епос»

Вже як у себе вдома, я пришвартував Чорниша на скляному майданчику для летючих тварин і попрямував до правого крила скляного хмарочоса.

— Творець Андрій просить вас зазирнути на ваш острів якнайшвидше, — як завжди несподівано промовив голос десь у мене над головою.

— Коловрат, не до того зараз. Передай, чо після планерки Гавриила одразу заскочу.

Я й не думав уповільнювати хід, навпаки, ще прискорився. Не годиться спізнюватися, ой, не годиться. Мене тільки почали сприймати серйозно.

— Як забажаєте.

Голова зникла, а я увійшов у будівлю і майже одразу мало не вдерся до кімнати, де вже всі зібралися. Як завжди, верхівка Мірантира зайняла свої місця згідно куплених квитків. На чолі столу сидів Гавриил, праворуч від нього потягувала вино Іззі, ліворуч мало не нерухомо (як це максимально було можливо з тілом, що складалося з комах) розташувався Дромед. Прям навпроти Гавриила сидів Алекс, праворуч від нього — Антон, ліворуч — Зазикин. У кутку, намагаючись навіть не дихати, причаївся Верес, підручний Єлизавети.

— Я цей, того… вибачаюсь за запізнення. Були проблеми з новим маунтом.

Назву це краще просто труднощами, а то соромно зізнатися, що насправді було важко впоратися з Чорнишем, який раптово перейнявся дружбою до свого нового літаючого стада, вважав себе їхнім ватажком і ні в яку не хотів покидати.

— Нічого страшного, Миколо Васильовичу, з усіма буває. Проходьте, сідайте, — як завжди променисто посміхаючись, відповів Гавриил.

Я сів біля Дромеда, навпроти Іззі. Як тільки я зручно вмостився і підняв очі, то помітив, що та пожирала мене поглядом. Вона грала келихом у руці й дуже багатозначно закусила губу. Вона що, вже наклюкатися встигла? Чи що їй там ще могло в голову вдарити? Ми ж наче тільки недавно бачилися і на веселилися вдосталь.

До речі, знову нова зачіска — синє каре, що закриває вуха, з ідеально рівним чубчиком трохи вище брів.

— Якщо всі в зборі…

Вадик раптово зупинився і трохи поблажливо посміхнувся. На іншому кінці столу Антон підняв руку, як школяр, але впевненості в його виразі обличчя було не позичати.

— Тобі є що сказати?

— Усього два слова: мікротранзакції та лутбокси.

— Це три слова, — зауважив Дромед.

— Гавриил, мій хороший, ти мені вже вибач, але я йому зараз дам тягла! — останнє слово Іззі вигукнула, дзвінко поставивши келих на стіл. Дивно, як у нього від такого приземлення не відламалася ніжка.

— Я! Зібрав! Вас! Щодо турніру! — голосно перервав Вадик лайку, що зароджувалася, не забувши при цьому всім дружньо посміхнутися. — Усі інші питання щодо ігрових нововведень ми обговоримо на плановій планерці. Включаючи справи з особистими помічниками для новачків, — він багатозначно подивився на Зазикина та Дромеда. — А зараз про турнір, який я назвав… — невелика пауза, — Мірантирський епос.

Мовчання. Вже три секунди. П'ять. Майже десять. Реакція у відповідь затягувалася. Посмішка Гавриила застигла, як кам’яна.

— Це остаточне рішення? — уточнила за всіх Іззі.

— Так.

— Я в захваті! Чудова назва! — мало не пропищав від захоплення Зазикин своїм обличчям на неосяжному пузі.

— Миколо Васильовичу, як вам? — зненацька звернувся до мене Вадик.

— Ну… Мені байдуже.

— Чудово. Я вже дав добро новому рекламному відділу на розкручування цієї події. Плюс я вже найняв спеціалістів з ігрового балансу для турніру. Дромед! Провіщаючи твоє обурення, вони будуть підконтрольні тобі й після нашої планерки надійдуть у твоє повне розпорядження. Але я тебе благаю, не тисни на них! Вони спеціалісти та знають свою справу. Просто контролюй…

— Добре, — коротко і максимально беземоційно відповіла голова з комах.

— Тепер про правила. Я годинами обмірковував різні схеми, але найлогічнішою мені здається класика: відбори по всіх куточках Мірантира. Так, доведеться наймати людей, щоб очолювали відбіркові комісії та організовували відбори на різних кінцях нашого величезного світу, але це я теж продумав. Можемо завербувати деяких топових гравців, яким нецікаві грошові призи, але натомість за допомогу пообіцяти їм якісь дуже легендарні та унікальні предмети.

— А ми маємо гравців, яким не потрібні гроші? — клацнувши жовнами, спитав Алекс.

— Так, уяви собі, серед гравців досить багатих людей, яким наші три мільйони, як рибі друга голова. А ось за якийсь легендарний меч Верховного Магістра Валіса, якого немає і не буде ні в кого іншого, вони готові нам допомогти.

— А після відборів ти хочеш якусь кількість, назвемо їх чемпіонами, пропустити у фінал, який проходитиме на новій арені, спеціально створеній для цього? — знову запитав павукоголовий.

— Правильно! І ця подія може тривати кілька днів.

— Скільки чемпіонів хочеш провести у фінал? — не вгавав Алекс.

— Не більше тридцяти, бо це вже буде втомлювати.

— У мене теж є пропозиція, — тепер уже всі повернули свої голови у бік павукоголового. — Чи можу я зробити пропозицію на правах людини, яка дає гроші на призовий фонд зі своєї кишені?

— Звісно.

— Пропоную, чемпіону виплатити півтора мільйона. А ще півтора мільйона отримає хтось із нас.

— Тобто? — втрутилася вже Іззі, допивши вміст келиха.

— Нас тут семеро. Нехай кожен вибере собі трьох чемпіонів. А дев'ять, що залишилися, будуть якраз переможці відбіркових турів. Чий чемпіон переможе, той і забирає половину куша. Ну можу ж я побажати таке, щоб мати хоч шанс повернути частину своїх грошей…

— А це цікаво! Мені подобається! — несподівано засяяв Гавриил. — Тільки я не набиратиму своїх чемпіонів. Я ж Бог цього світу. Плюс я зможу бути незалежним суддею, який стежитиме, щоб ви не махлювали. Тоді навіть так... — Вадика вже не зупинити, політ думки відправив його вже далеко вперед, — вас шестеро, вісімнадцять ваших чемпіонів. Плюс дванадцять переможців відборів. А щоб стало ще чесніше, не можна, щоб ваші чемпіони були з адміністрації гри. І не можна родичів! Я перевірятиму це ретельно! Мені подобається!