Реал. Частина 4

Я знову глянув усередину шийки пляшки, загорнутої в паперовий пакет. У глибині тари плескалася коричнева рідина з різким запахом міцного алкоголю. Як не хочеться цього робити! Але виходу немає — тільки це допоможе мені спокійно брехати Гавриилу. Багато чого було перепробувано, але це найдієвіший засіб.

Гучний видих, а потім я закинув голову, роблячи великі ковтки ядреного пійла. Ковток, натиснувши кнопку на катетері на скроні. Ще ковток, ще натискання. П'ятий ковток, п'яте натискання. Думаю, достатньо.

Я закрутив кришку і відчув, як все навколо мене ніби занурилося у в'язке желе. Дав уявну команду своїй руці різко промайнути перед очима, але вона повільно пропливла з права на ліво.

Необхідна кондиція досягнута. Добре, що не перегнув. Ще б ковток чи два... Хоча навіть за ці п'ять я незабаром сильно поплачусь.

Я відкрив бардачок і кинув туди пляшку в паперовому пакеті, натомість діставши звідти пачку жуйки. Три подушечки. Екстра м'ятні, щоби навіть натяку на запах алкоголю не було.

Двері беззвучно відчинилися, і я виліз із флаїнмобу. Солодко потягнувся й озирнувся. У цьому районі мені бувати ще не доводилося. Кожного разу Гавриил призначає зустрічі чорт знає де, у самісінькій дупі міста.

Навколо сірі непоказні дев'ятиповерхівки, що вже доживають свого віку. Це вам не центральні райони з їхніми елітними хмарочосами та таунхаусами, тут все суворо і по-старому. Новенький флаїнмоб останньої моделі (звичайно, службовий, звідки у мене гроші на свій такий) тут виглядав дуже зухвало. Хоч би не зламали. Краще перестрахуватись. Наполовину знову заліз усередину, на дисплеї вибрав режим «автопілот», клацнув на дах найближчої дев'ятиповерхівки й ще про всяк випадок клацнув напис «парити». Бракувало, щоб ще мій флаїнмоб приземлився на дах цієї допотопної будівлі та проломив його.

Як тільки я зачинив двері, ввімкнулися двигуни, флаїнмоб монотонно загудів і полетів угору.

Я струснув головою. Паралельна дія ліків та алкоголю увійшла до найвищої точки. Чудово. Можна йти на зустріч.

Пройшовши три ідентичні двори з облізлими дитячими каруселями, на яких останній раз каталися років так тридцять тому, я підійшов до чергової сірої дев'ятиповерхівки, один із під'їздів був переобладнаний під кав'ярню.

«Традиція» — оповіщувала неонова вивіска над входом, з непрацюючою буквою «ц».

Двері довелося відчиняти руками. Гидота. Мало хто тут вештається і які руки перечіпали цю ручку. От Гавриил! Невже не можна зустрітися десь у центрі? Кому ми взагалі здалися із нашою конспірацією. Фільмів про Бонда він у дитинстві передивився, чи що?

Я ввійшов усередину і відразу побачив свого безпосереднього начальника. Невисокий, трохи повний чоловік недалеко за тридцять, акуратний бежевий костюм без надмірностей, яскрава червона краватка і незмінний зачесаний проділ прямо посеред світловолосої голови. Як я любив цю його зачіску, вона завжди відвертає увагу від його очей та обличчя.

Я сів навпроти й кивнув на знак привітання.

— Доброго дня, Андрію, — посміхнувся мені чоловік, який по суті володів моїм життям.

— Здрастуйте, — кинув я, і мене відразу ж відволікла стільниця, що засвітилася, під руками.

Там з'явилося меню з різними стравами, що крутилися перед моїм поглядом. Технології все-таки й сюди дісталися. Я одразу ж перегорнув у самий кінець і змахнув у кошик склянку води. «Оформити замовлення».

— А ти не зраджуєш своїм звичкам. Щоразу — лише вода.

— Вдома добре поїв, — відповів я і все-таки зважився підняти погляд. І відразу ж увагу привернув ідеально зачесаний проділ. Чудово!

— З тобою все добре? Якось ти дивно поводишся. Точніше, розмовляєш. Наче підгальмовуєш.

Він здогадався! Він знає! Мені кінець! Треба терміново тікати.

— Ліки скінчилися?

— Ні, але доводиться економити.

— Розумію.

Так, начебто явка не провалена. Гра продовжується. Менше дивитись у вічі, побільше на проділ.

— А я ось, як бачиш. Вирішив перекусити. Місце хоч і виглядає поганим, але я вже вдруге тут. Місцеві чебуреки — це просто витвори кулінарного мистецтва. Може, все ж таки хочеш?

І ніби це було заклинання призову, після його фрази до нас підійшла офіціантка і поставила на стіл тарілку з лаптем чебурека та склянку води.

— Дякую, утримаюся.

— Дуже вдячний, — усміхнувся Гавриил дівчині найяскравішою усмішкою у світі, через що та збентежилась і пішла.

— Зараз ми тримаємо курс на Піратську…

— Постривай, постривай, не поспішай, — перебив мене чоловік і відкусив принесену страву. — М-м-м-м! Чудово. Точно не хочеш?

— Ні.

— Він хоче розпочати сюжет на Піратській території? — вирішив продовжити розмову Гавриил, бо чебурек явно виявився гарячим, і він обпікся.

Не питаючи дозволу, він узяв мою склянку і повільно зробив ковток. От виродок.

— Так.

— Добре, мені подобається! Що ще можеш сказати про сюжет? Як він тобі взагалі?

— Я сказав би, що це досить оригінальна історія. Не скажу, що прям щось інноваційне, але такого в Мірантирі ще не було.

— Повністю згоден. Якщо потрібна буде якась допомога — в розумних межах, щоби інші не подумали, що хочу зробити Миколу Васильовича головою сценарного відділу, — звертайся.

— Добре.

— Як вам нові маунти й сам літаючий візок?

— Ми в захваті, дякую.

Жлоб! Візок. Яка гучна назва. Дерев'яний ящик з кобилами. Дія ліків змішаних з алкоголем чудово себе показувала, і я навіть без проблем глянув у вічі Гавриила на кілька секунд.

— Дуже добре, мені подобається, що вам подобається. До речі, що з рукою?

От виродок! Все ж таки помітив.

— Так, порізався випадково.

— Тобі сплатити лікаря? Маю одного знайомого хірурга. Пара хвилин і навіть сліду від порізу не залишиться.

— Дякую, не треба. Само загоїться.

Гавриил ризикнув знову відкусити шматочок. На цей раз його обличчя осяяла усмішка блаженства. Ось воно! Поки він захоплений їжею, можна швидко все випалити.