Реал. Частина 3

Я сидів за столом і нервово пошкрябував нігтем гладку залаковану поверхню. Псування шкільного майна в наявності, але я не планую тут надовго затримуватися. За ідеєю, мене тут уже не повинно бути, але зустріч з онуком діда пішла зовсім не за планом. Я зиркнув на забинтовану долоню. Загоюватиметься довго. Та й за те, щоб згладити шрам доведеться багато заплатити.

У двері невпевнено постукали, і в ту ж секунду в мене не сильно закололо в скронях і з'явилася ледь помітна каламута в очах. Над губою виступив легкий піт.

Так! Спокійно! В інструкції йдеться про те, що піт і вода ніяк не впливають на накладні нановуса.

Я пальцем намацав кнопку на катетері, двічі клацнув, мені відразу ж полегшало, а потім я клацнув ще два рази, щоб напевно.

У двері знову постукали. Я поправив чубок, щоб він закривав скроню з катетером, і поклав руки на коліна. Не варто цим привертати увагу тих, хто зараз увійде сюди, навіть якщо це не ті, кому призначено.

— Увійдіть, — відповів я дуже тихо і хотів був уже прикрикнути, але двері відчинилися, і всередину зайшов хлопець у сірій шкільній формі з величезним синцем на пів лоба.

— Здрастуйте, — сказав школяр, не зводячи з мене погляду.

Він щільно зачинив за собою двері й, пройшовши до столу, сів за один зі стільців для відвідувачів. Цікаво. А чому це Гавриил не звів йому синець, з його грошима і зв'язками? Вирішив залишити з виховною метою?

— Ти сам?

— Так. Я спеціально відпросився з уроку в туалет на п'ять хвилин раніше, щоб поговорити з вами.

— А ти…

— Ні. Я не сказав батькам, про те що сталося. І я спеціально перевірив Нову Конституцію. Ви мене обманули! За нанесення тілесних травм дорослому чоловіку, дитині нічого не буде. Тим більше ви самі першим на мене напали. Ще й у школі.

— На мою думку, ти на мене першим напав, — впевнено тримав я на собі погляд хлопця і не опускав свого.

— Але ви перший зачинили мене в кімнаті й дуже дивно почали поводитися. Я подумав, що ви хочете щось погане зробити зі мною.

— Не правда, — тихо промовив я і все ж таки опустив погляд. — Я друг твого дідуся, а я не завдаю шкоди друзям… Тепер…

— Я хочу його ще раз побачити! Якомога швидше! — наполегливо почав вимагати Денис. — Я тільки й не розповів про все мамі й дядьку Вадиму, бо це все дуже дивно, і якщо це справді був мій дідусь, він мені сказав не довіряти дядькові Вадиму. Та й, якщо подумати, у вас теж немає причин брехати мені. Або ви дуже грамотно хочете використати мене, щоб нашкодити дядькові Вадиму або його бізнесу.

— Ти дуже не безглуздий для свого віку.

— А ви дуже слабкі для свого віку, бо ледве змогли дати відсіч десятирічці, — з неприхованим самозадоволенням випалив школяр.

— Я не можу зараз підключити тебе до гри, бо працюю на твого вітчима і…

— Він не мій вітчим. Він чоловік моєї мами.

— Добре. Підтримую твоє рішення.

— Я хочу знову побачитись з дідусем і щоб він розповів мені, що відбувається.

— Повторюю, я поки що не можу тебе підключити до Мірантиру через мій аккаунт. Там жорстка авторизація для всіх, хто працює в адміністрації гри. Минулого разу вийшло, але вдруге такий фокус не пройде.

— Значить, мені треба якось зайти в гру, але через ігровий аккаунт, і через чужу апаратуру, щоб дядько Вадим не зміг відстежити мене…

— Правильно мислиш. Я вже займаюсь цим питанням.

Продзвенів дзвінок, що повідомляв про закінчення уроку.

— Я пішов за мамою, вона вже, мабуть, давно на даху чекає, коли я піднімуся за нею. Готуйтесь! Зараз вам буде прочухан.

— Мені?! — здивовано вигукнув я, але школяр уже вибіг за двері.

Прочухан? Мені? Але за що? Так, його мама зателефонувала мені вчора і сказала, що хотіла б поговорити щодо інциденту, але як я зрозумів, вона мала на увазі інцидент бійки школярів, а не те, що Денис мені проткнув руку ручкою, а я мало не прибив його об стіл. Ми вже з'ясували щойно, що він їй нічого про це не розповідав. Чи невже хлопчисько збрехав, і мене зараз пов'яже поліція за побиття малолітніх?

Я ще раз озирнувся. Слідів погрому не було. Кактус, від якого залишилися маленькі дірочки на шиї, благополучно спочив на дні смітника.

Двері з гуркотом відчинилися і на порозі з'явилася жінка, за спиною якої опустивши голову стояв Денис.

— Ну і як це розуміти, я вас питаю? — одразу ж з порога вигукнула вона і зайшла всередину.

Мене одразу ж вразила її зовнішність. Вона разюче відрізнялася від тієї, яку я створював для діда зі слів Гавриила та з фото та відео, що він мені надавав.

Даша мала не вогненно-руде волосся до попереку, а коротку стрижку під хлопчика, причому волосся було світле. Ластовинки на щоках хоч і були ретельно замазані косметикою, але все ж таки злегка проглядалися. Сувора чорна спідниця до коліна і біла блузка зі стоячим коміром, покритим футуристичними візерунками, добре сиділи на ній і підкреслювали, що вона занадто схудла з тих часів, як вона ще була рудою. І запах. Пам'ятається, що я багато часу провозився для того, щоб від неї пахло персиками, і щоб це був ненав'язливий запах... А зараз... зараз з порога до мене долинав запах дощової свіжості.

— Ну! Довго мовчатимемо? — претензія з боку матері Дениса вивела мене зі ступору.

— А в чому питання?

— В чому питання? В чому питання?! — жінка була, м'яко кажучи, на взводі. — Це ж сучасна школа! Навіщо ми платимо такі гроші?! Впевнена, що ваша зарплата з чотирма нулями, як мінімум, нараховується не за рахунок держави, а за рахунок нас, батьків…

— А як це взагалі стосується…

— Не перебивайте мене! Будь ласка!

Від такого натиску я аж утиснувся трохи в крісло і опустив очі. Даша нависала над столом і не думала заспокоюватись і сідати.

— Чому ви не подзвонили мені, а одразу викликали Дениса на розмову? Ми ж у сучасному світі живемо. І он у вас на столі стоїть далеко не остання модель комп'ютерної системи. Два кліки, і ми вже можемо віч-на-віч, не виходячи з дому, обговорити вчинок мого сина…