2. Несподівана зустріч

— Деда?

— Андрюха, чоб тебе лисі чорти драли! Чо це за фокуси? — я дивився на тіло синього, а воно у відповідь з нерозумінням дивилося на мене.

Начебто той самий Андрій, але погляд інший, постава рівна.

— Це ніякі не фокуси. Це твій онук. Вважай, що це моє вибачення за те, що тебе обманював, — спокійно і навіть з натяками радості відповіла мені голова Коловрата голосом синюшного.

— Ні! Це точно знову якась перевірка! Або ще чо крилатий янголя вдумав! Не можна так над старою людиною знущатися!

Синій перестав на мене витріщатися, озирнувся і підійшов до краю острова. Він глянув униз, а потім знову повернув свій погляд на мене.

— Деда, це справді ти? Я що, помер? — до ноток нерозуміння почали домішуватися нотки розчарування.

— Ні! Це не ти! Мене знову хочуть надути та розіграти! Ну, Андрюха, синява морда! Я тебе вб'ю!

— Заткнися! Старий баран! — раптом вигукнув Конодав голосом Андрія. — Це справді твій онук! Якщо не віриш мені, спробуй запитати в нього щось, що він ніяк не зміг би розповісти матері та Гавриилу. Пам'ятай, як би ми не намагалися зробити точну копію, він все одно не матиме пам'яті оригіналу.

— Але…

— Без «але»! У нас мало часу! Мені треба перев'язати рану і прибрати сліди погрому. Спілкуйтесь!

Кондрат зник, і на острові залишилися тільки я та мій онук у тілі Андрюхи... Якщо це справді він.

— Що відбувається? — мало не плачучи спитав синявий голосом Дениски.

Я нічого не відповів. Я опустив погляд і в той же час намагався згадати, що ж можна такого спитати, про що може знати тільки мій онук.

— Деда, це справді ти? Чому ти виглядаєш не таким старим? Я помер? Мене все ж таки вбив той мужик у школі?

— Кого ми з тобою підстрелили на першому полюванні?

— Що?

— Якщо це справді ти, дай відповідь! Кого ми з тобою підстрелили на першому полюванні?

— Зайця… — ледве чутно промовив синій. — Я тільки подряпав йому лапу, але твій болт потрапив у шию.

Відповідь була правильною, і, швидше за все, Даша не могла знати про це. Але якщо Вадик тісно спілкується з Дениском, то він міг спокійно втертися до нього в довіру, і хлопець міг легко розповісти новому дорослому другові про перше полювання з дідом.

— За чо я тобі дав перший потиличник?

— За лайку! — вигукнув уже онучок. — Хоча ні… — він на мить задумався. — За лайку — щелбан. А перший потиличник, що я пам'ятаю, за те, що не закрив на ніч хлів, і половина курок розбіглася по окрузі.

— А півень?

— Що півень?

— А півень із ними втік, чи в сараї лишився?

— Деда, який сарай? Він же завжди в порожній собачій будці ночував.

Правильно. Все так і було. Я мимоволі посміхнувся.

— Дениску, це справді ти? — я не міг повірити почутому. — Як ти тут опинився?

— Я був у школі. Через бійку мене викликали до психолога, я прийшов до нього в кабінет, ми побилися і я опинився тут… — бубонів хлопець, дивлячись собі на руки. — Сині? Чому мої долоні сині?

— Дениско, онучку… — я підійшов до синявого й узяв його за руку. — Все гаразд, ти не помер, ти в грі.

— Деда, що ти таке кажеш? У якій грі?

— У Мірантирі. Це такий віртуальний світ, де я тепер живу, — я намагався говорити спокійно і навіть намагався посміхатися.

— У Мірантирі? Це ж гра, над якою працює дядько Вадим.

— Дядько Вадим, — злість моментально скипіла в мені, але не можна її зараз виплескувати. Спокійно! — Так, це він засунув мене сюди.

— Але навіщо це йому?

— Ех… Довга історія, онучку.

— Деда, це справді ти? — вкотре спитав мене Дениска. — Ти живий?

— Так, певною мірою я живий.

Онучок нарешті посміхнувся і обійняв мене. Хоч це й було тіло не мого онука, але на душі одразу стало тепло та приємно.

— Деда, нам сказали, що ти давно помер. Ми навіть ховали тебе. А тато… Деда, тато…

— Я знаю, онучку, тихіше, я знаю все.

Я погладив його по голові, намагаючись заспокоїти схлипи.

— Його більше ...

— Я знаю. Дениско, я знаю. Але ж це життя.

Ми так мовчки й стояли обійнявшись кілька хвилин, поки онучок не заспокоївся.

— Тепер я розумію, чому дядько Вадим не дозволяє мені заходити в цю гру, хоча казав, що просто у компанії така політика: не допускати родичів розробників до гри… Але я все ще не розумію причини, ти ж наш… — нарешті сказав Дениска, відсторонившись від мене.

— Родичів? — перепитав я, відчувши щось дуже недобре.

— Так, він же тепер мій вітчим.

— Дашенько?

— Так, вони одружилися, і ми тепер живеш разом.

— Ах ти ж… Су… Пі… — мене просто розривало зсередини, але не матюкатися! Не матюкатися! При дитині не можна, та й знову проговтатись у темряві цілу нескінченність не хочеться.

— Дениско, послухай мене зараз дуже уважно. І постарайся повірити. Дуже тебе прошу. Він погана людина! Він дуже погана людина. Це він запхав мене в цю гру і зробив так, чо я більше не можу повернутися в реальний світ.

— Але навіщо?

— Він використовує мене для своїх цілей як раба і маніпулює мною. Він ошуканець!

— Не може такого бути! Це якийсь жарт? Він дуже добрий, любить маму і дуже добре ставиться до нас.

— Дениско…

На обличчі синявого з'явився переляк та щире нерозуміння.

— Ні! Цього не може бути!

— Дениско…

— Витягніть мене звідси! — почала кричати дитина.

— Онучок...

— Я хочу назад! Витягніть м…

Тіло синюшного завмерло на півслові і його очі вкрилися серпанком.

— Я з цим розберуся, — раптом пролунав у мене за плечем голос Андрія.

— Не можна, чоб він розповів усе Гавриилу!

— Я розберусь з цим! Обіцяю. Більше я тебе не підведу.

Зализана верхівка Кондратова зникла, і я залишився на острові з яблунею сам. Голова була порожня. Жодних думок. Повне спустошення.

Це була справжня зустріч із моїм онуком. Живим! І все пішло не так. Обман. Навколо один обман. Чи можна довіряти Андрію?.. Ми тепер справді союзники?.. Чи це якась нова дуже хитромудра махінація Гавриила?.. Ні! Схоже на правду. Якщо про зайця ще можна розповісти, то про курок та півня внучок взагалі не пам'ятав до цього моменту. Значить, це справді був мій онук. Мій справжній син помер, а Вадик тепер одружений із невісточкою.