Реал. Частина 1

Сьогоднішнє повернення в реал вийшло ще туманнішим і болючішим, ніж останні два. Перед моїм поглядом чорне матове скло, але між ним і очима ніби ще мерехтів легкий сірий серпанок. Голова розколювалася, і вже звична нудота теж нікуди не поділася. Потрібне свіже повітря.

Я взявся руками за шолом і, заплющивши очі, морально приготувався. Навіть через закриті повіки я відчув печіння і сльози, що ллються – через світло, від якого мене зберігало чорне матове скло. Підняв шолом і скинув його на підлогу. З хвилину я просто лежав із заплющеними очима, чекаючи, коли трохи полегшає.

Цей шизанутий дід! Все через нього! Коли мені вдалося повернути старого маразматика з бана за матюки на три дні раніше визначеного терміну, він прямо горів праведним гнівом і був переповнений розлюченим натхненням. Він жадав справедливості й навіть придумав план, як зробити так, щоб вона перемогла. І, яка несподіванка, до цього плану входила щоденна робота з ним по десять-тринадцять годин поспіль. А це неслабке таке навантаження на мозок. Ще й у моїй ситуації...

Я розплющив очі, сльози полилися струмками, шлунковий сік підступив до горла і мене вирвало. Добре, що вчасно встиг підставити заздалегідь заготовлений таз, але оскільки востаннє я їв годин двадцять тому, особливо розгулятися тут не вдалося. От же ж… Вже починаю розмовляти як дід, набрався від нього фразочок.

Встати зі спеціальної ігрової кушетки, що набуває форми твого тіла, коли в неї лягаєш, вийшло тільки з другого разу. Перший захід увінчався сильним запамороченням і пекельним болем у скронях. Але я вже на ногах. Очі все ще були в тумані й мені вдавалося роздивитися тільки силуети меблів навколо.

— Котра година? — прохрипів я, бо в роті пересохло, слина давно покинула цю порожнину.

— Одинадцять годин, п'ятдесят дві хвилини ранку, — відповів мені неприродний чоловічий голос.

— Включити фільтри повітря на максимальне провітрювання.

У надрах квартири загуло, і подуло свіже прохолодне повітря.

— Попрасувати білу сорочку та чорні звужені штани.

Навпомацки дійшовши до ванни, я нахилився над умивальником і ввімкнув холодну воду. Прополоскав горло, а потім зробив кілька ковтків. Краєм ока помітив натяк на найгірший із можливих симптомів. Вдих, видих, глянув у дзеркало. Через весь лоб проходила набрякла і вже ставша фіолетового кольору вена. Якби мене зараз бачив хтось збоку, то подумав би, що вона може луснути будь-якої миті… Але ні, вона лише постачала мене пекельним головним болем.

Я набрав у долоні холодної води й вмився. Не допомогло. Ще раз. Знову без змін. А так би хотілося, щоб окотив себе холодною водою, і біль минув.

Знову глянув на себе в дзеркалі. Маленький електронний катетер, що стирчав у мене зі скроні, на своєму мініатюрному дисплеї відображав цифру 3 і блимав червоним. Прекрасно. Вчасно я повернувся в реал. Дуже вчасно.

Кришка з дзеркалом легко піддалася, і переді мною відкрилися внутрішні полиці шафки. Перша полиця: запаси зубної пасти та вушних паличок. Друга полиця: мило, шампуні, дезодорант. Третя полиця: невеликі штабелі ампул з яскраво-зеленою рідиною.

Взявши одну ампулу, я збовтав її й вставив тильною стороною в спеціальний отвір у катетері, попередньо витягнувши звідти та викинувши таку ж, але порожню. Трохи натиснув. Частина рідини швидко перекочувала з ампули всередину мого організму. Муть в очах миттю пройшла, головний біль зменшився, а сам я відчув легку ейфорію.

Порожній флакончик відправився у сміттєвий утилізатор під раковиною, дзеркальна кришка шафи стала в початкову позицію.

Я знову сполоснув обличчя холодною водою і вимкнув кран. Підняв погляд. На дисплеї відображалося приємне число 99 та зелене свічення. Лоб теж прийшов у норму, вена стала нормальною — ледь помітною. Можна ще трохи пожити.

— Приготувати вівсянку та чорний міцний чай, — тихо промовив я і вийшов із ванни.

— Вівсянка закінчилася, — безпристрасно відрапортував голос звідкись.

— Як?! Нещодавно тільки купував з десяток пакетів. А рис?

— Залишилося три пакети рису.

— Тоді приготувати тарілку рису з олією та чорний міцний чай.

Просочений потім ігровий спецкостюм, схожий на водолазний, я стягнув із себе і кинув у пральну машинку. Гарне придбання, що змушує циркулювати кров, коли ти годинами лежиш нерухомо, тільки вимагає постійного догляду, в який входить прання і діагностика після кожного ігрового сеансу.

До речі, запах від мене виходив далеко не квітковий. Треба б прийняти душ, але спочатку діло. До кінця п'ятого уроку залишилася лише година, а мені ще летіти на інший кінець міста. Нема коли.

Підійшовши до шафи-купе, відсунув одну зі стулок, а там уже на плічках висіли випрасувані сорочка з брюками. Нашвидкуруч начепив все на себе, натяг шкарпетки та пішов на кухню.

Ледачий склеротик! Знову забув почистити зуби!

Кухня зустріла блаженною прохолодою, свіжим повітрям та закритими жалюзі.

— Яка погода на вулиці?

— Вітряно, легка хмарність плюс двадцять п'ять градусів за Цельсієм.

Я спробував відкрити коробку з їжею, як її називають у народі, але кришка знову заїла.

— О котрій годині приїде сьогодні робітник для ремонту харчової шафи?

— Фірма з ремонту харчових шаф надіслала повідомлення з вибаченнями, але сьогодні майстер не зможе приїхати. Чекайте завтра у проміжку з одинадцятої до тринадцятої години.

— Ліниві виродки, — тихо промовив я.

— Надіслати цю відповідь фірмі з ремонту харчових шаф?

— Ні! — трохи підвищив я голос і вдарив кулаком по кришці. Безрезультатно. Ще один удар у район ручки й почулося клацання. Усередині вже стояла тарілка з рисом і чашка чаю, що димилася.

Сніданок проковтнув за хвилину і вийшов до передпокою. За цей час головний біль разом із каламутною картинкою повністю пройшли, і я відчував себе досить бадьоро, і навіть настрій був піднятий. Ну як сказати, піднятий... Який може бути піднятий настрій у смертельно хворої людини, яка, якщо не встигне поповнити ліки в мозку, може померти за лічені хвилини? Мені просто не хотілося вдавитися, і в мене була мета сьогоднішнього ранку... точніше, вже дню.