Розділ 2

Не встиг Мирослав Кузьмич нас переконати, що екскурсія по Львову того варта, як ми з Деном швиденько злиняли. Жаль Ніка, звісно. Але й байдуже якось – все одно змагання-два і його хтось замінить. Ясна річ, якщо ми самі вирішимо залишитися.

Ми з Деном вже не раз всерйоз задумувалися про те, аби піти. Спершу це все затягувало. Класна атмосфера, люди, цікаві ситуації та веселі шахові будні, але з часом… Словом, ти перетинаєш планку певного рівня й нові можливості дають тільки вже наявні фінанси. А Ніка ми з собою тягнути всюди не будем, як би того не вимагали обставини.

— Думаєш, це буде останній турнір? — подивилася на Дена сумно-сумно. Насправді найважче в тому, щоб покинути це все — був той факт, що тоді ми не бачитимемося так часто й… Я нізащо не хотіла цього.  

— Побачимо, — невесело всміхнувся той, стенувши плечима. — Я думав про це, якщо чесно. Але не знаю…

Ми мовчки йшли далі, кожен думаючи про своє. Сніг рипів під черевиками, і цей звук був на диво заспокійливим після багатогодинного цокання шахового годинника. Ден ішов поруч, руки в кишенях, на обличчі — ота його фірмова напівпосмішка, яка завжди мене дратувала й притягувала водночас. А моя рука так і тягнулася, щоб накрити капюшоном його кудлату голову, вже добряче присипану снігом.

Він щось почав розповідати про будівлю, повз яку ми проходили, але я слухала впіввуха. Мене більше цікавило, як смішно смикається його ніс, коли на нього падає сніжинка. Або які ж у нього все-таки красиві вії. І ці зеленкаві очі… Здавалося б, могла дивитися в них вічно.

— …і ось тому цей балкон називають «балконом закоханих», — завершив він свою історичну довідку.

— Серйозно? — я скептично підняла брову, зупиняючись. — Ти оце все зараз вигадав, правда? До речі, дуже нагадує сюжет книги, яку ти недавно рекомендував.

— Можливо, — він підморгнув. — Але звучить красиво, погодься.

Я б хоч кивнула, якби слухала уважно. Але в мене був значно вагоміший аргумент. Я нахилилася, нібито поправляючи шнурівку на черевику. Сама ж миттю надягнула рукавицю й зачерпнула нею свіженького пухкого снігу. Холодного. Пречудової зимової ліпки. Просто ідеальну зброю.

— Знаєш, що ще красиво звучить? — запитала я, випростуючись.

— Що? — Ден обернувся до мене з абсолютно невинним виглядом.

— Оце! — пирхнула я, водночас з його здивованим криком.

Сніжка влучила йому точнісінько в плече, розсипавшись білим феєрверком по його темній куртці.

— Ах так? — у його голосі прорізався азарт. — Це оголошення війни, Стефаніє?

— Це впевнений мітельшпіль, Денисе! Захищайся!

Я знову присіла, щоб зліпити вже другу білосніжну кульку, але він виявився швидшим. Його сніжка просвистіла в сантиметрі від мого вуха. Я скрикнула, пригадуючи свої жахливі поразки у протистоянні з братами і кинулася навтьоки, петляючи між рідкісними перехожими, які з посмішками сахалися від нас.

— Тобі не втекти! — кричав він десь позаду, а я тікала все далі й далі з посмішкою на вустах.

Я пірнула в першу ліпшу арку, сподіваючись зрізати шлях або знайти укриття. Це виявився один із тих старих львівських прохідних дворів — темний, вузький, з високими стінами, що глушили звуки міста. Тут пахло сирістю старого каміння і ясна річ — свіжим снігом.

Я притиснулася спиною до холодної стіни, намагаючись віддихатися. Серце калатало десь у горлі. Давненько ж я так не бігала. Та й взагалі — не тренувалася.  Не те, що Ден. Зазвичай шахматні турніри проводилися у спортивних залах і я бачила, як він просто не міг пройти повз тренажери у перервах між іграми. Тому я тут явно програла. Та ще й до початку бою. Хіба що можна було не ховатися, а вибрати стратегічну точку, з якої можна було б закидати його сніжками…

— Стеф? — покликав Ден десь зовсім поруч. Голос луною відбився від стін. — Я знаю, що ти тут. Цугцванг, моя люба. Тобі нікуди ходити.

Я затамувала подих, а сама міцно стиснула в рукавичці чергову сніжку.  Проте я не очікувала, що буквально в якомусь метрі від мене на снігу з’явиться його тінь. І було питанням буквально кількох секунд, коли ж він нарешті помітить мої сліди.

А тому я згрупувалася та вискочила зі своєї схованки. Ну от зараз я… Замахнулася і…рука завмерла в повітрі. Він був занадто близько — буквально в кроці від мене. Чи то моя підсвідомість вирішила зіграти, чи то я занадто погано орієнтуюся в просторі. Відомо було одне, що я втратила свою зброю, бо сніжка просто викотилася з моєї руки, поки я перебувала в легкому здивуванні.

Ми обоє були розпашілі та захекані. Пара від нашого подиху змішувалася у морозному повітрі, створюючи між нами невидиму завісу. В напівтемному дворі, під світлом єдиного тьмяного ліхтаря, його очі здавалися майже чорними. І вони дивилися прямо на мене, без жодного натяку на іронію.

— Здаєшся? — тихо запитав він. Це вже не було схоже на гру.

Я хотіла відповісти щось дотепне. Хоч трішки у своєму стилі, абощо. Але банально не змогла.  

— Ти вся в снігу, — його голос став ще тихішим та якимось хрипким.

Він повільно підняв руку, змушуючи інстинктивно напружитися. Я чекала якогось нападу. Сніжки, яку я втратила з виду, абощо. Але він… одними лиш кінчиками пальців своєї рукавиці, торкнувся моєї щоки. Обережно струсив сніжинки, які заплуталися в моєму волоссі.