Розділ 1

— Шах і мат, — крізь напівсон почула як хтось шепче мені на вухо і грізно покосилася на приколіста, який потурбував мій такий короткий та благословенний спочинок. 

Лукава посмішка на поцяткованому невеличкими родимками обличчі, розтягнулася ще ширше. Ще б пак — заснула прямо під час тренування, на черговому виїзді нашої команди. Дивно ще, як тільки тренер цього не помітив. Нас, окрім нього, було лише троє. Я, Ден і знову якийсь новенький. Останній в команді взагалі ніколи надовго не затримувався.

— Ви всі вже неодноразово чули про гамбіт королеви, але чи доводилося вам зустрічати ось такий прекрасний початок… — продовжував Мирослав Кузьмич, увага якого, як завжди, була максимально поглинена шахівницею.

То от воно що. Він би й не помітив навіть, якби я раптово зникла з нашого готельного номера, що складався з трьох окремих кімнат, поєднаних спільною вітальнею. Нечуваної розкоші для всеукраїнського чемпіонату та й для нашого тренера загалом.

Це вперше за весь час, що він нас тренував, ми не потопали в якомусь покинутому гуртожитку, що здавався подобово за мінімалку, чи ще де. Ден навіть присвиснув, коли побачив наші апартаменти. І це людина, яка ніколи й нічого не помічає. Цікаво, це якось пов’язано з золотим Ніком… Було б дійсно дивно, якби єдиний блондинчик нашого міського «магната» опинився в якомусь зачуханому помешканні, в гостях у щурів.

— І шо я тут пропустила? — шепнула я до Дена, прочистивши горло.

— Ну Стеф… — тренер миттю поглянув на мене, ніби на яке невдячне. І це при тому, що я вже й не сплю!

— А от зараз він помітив… — знову шепнула я, абсолютно не в зоні досяжності слухових рецепторів Мирослава. — То що там було?

— Та нічого. Ти ж все одно нічого на слух не запам’ятовуєш. З тобою як зі стіною говориш.

— А от і ні, — насупилася я, розуміючи, що дарма заперечую. Ден був абсолютно правий.

— І що ж я тобі сказав тоді на нашій базі, коли ми дізналися, де цього разу будуть всеукраїнські змагання?

— Що ти швидше кинеш шахи й спробуєш знайти роботу у свої шістнадцять, ніж ще раз будеш жити в такій дірі, як тоді в Новограді? — мужньо припустила я.

— Непогано, Стеф, непогано. Але ні. Здаєшся?

— Не на ту напав!

— Правильно говориш, Стеф, — я була гучна достатньо, щоб мене прекрасно почув Мирослав і сприйняв мої слова, як думку про хід партії. — Якщо ми не гнатимемося зараз за турою, а станемо прямісінько сюди, то зв’яжемо одразу чотири фігури суперника. І що б той не робив – він втратить свою ферзь.

— Браво, Стеф, — насмішкувато промовив Ден.

— Правильно. Стеф була чудова й ми маємо це визнати, — одразу ж доєднався Мирослав й далі занурився у розбір партії, яку ми сьогодні бачили на відкритті турніру.

— То що там я маю тобі сказати?

— Ну от, знову не пам’ятаєш. А казала…

— Знаю-знаю, — одразу перебила його. — Ну добре, нічия — розповідай.

— Ха-ха, так нечесно, — посміхнувся Ден, зариваючись рукою в своє довге волосся. —  І до твого відома — ти мені пообіцяла прогулянку засніженим містом Лева.

— Серйозно? І ти до цього так довго йшов обхідними шляхами?! — знову викрикнула я, привертаючи увагу Мирослава Кузьмича.

— Стеф, я розумію, що в нас з вами різниця тільки у десять років, але давайте без фамільярностей, — одразу ж промовив тренер, переводячи свій погляд з шахівниці на мене. — Але так, ці слова знову прямісінько в яблучко. Якби замість останніх восьми ходів ви б просто пожертвували коня, то вже за два ходи тут красувався б мат. А зволікаючи й не бажаючи брати ризик — ми просто крутилися на місці, поки суперник закрив всі свої слабкі сторони, навіть будучи в меншості.

— Оце влучність, — хихотнув Ден. — То ти як, за? Сьогодні після тренування?

— А давай! — посміхнулася я, визираючи у вікно на оперний, який знову почало прикидувати легким сніжком.