Розділ 31. Тріумфальний ешелон

Повернення з Північної Стіни не мало нічого спільного з тим важким, на межі виживання маршем, яким вони підіймалися крізь крижані розколини тиждень тому.

Тепер колона рухалася під охороною посиленого дивізіону важкої кавалерії. Але головною зміною були самі фургони «Синього змійовика». Вони більше не пленталися у хвості: три центральні машини йшли в авангарді, з’єднані між собою гнучкими мідними шинами в єдиний рухомий силовий трикутник. Навколо ешелону м’яко пульсувала сфера розсіювання вітру — розробка Максима, яка зрізала лобовий опір хуртовини й утримувала всередині обозу комфортні сімнадцять градусів тепла.

Офіцери гарнізону більше не спльовували під ноги при слові «ремісники». Коли Максим проходив повз вершників із набором контрольних щупів, кірасири мовчки віддавали йому честь ударом кулака в нагрудник.

Олена їхала у штабній кареті разом із лордом Даріаном.

На складному столику з червоного дерева між ними лежала велика карта центральних провінцій, розкреслена червоними лініями імперських поштових трактів. Усі вони сходилися в одній точці — масивному круглому позначенні на півдні, підписаному каліграфічним шрифтом: «Шпиль. Серце Семи Корон».

— До столиці чотирнадцять днів швидкого ходу, — Вольф провів пальцем у шкіряній рукавичці по тракту, зупинившись біля Шпиля. — Імператор уже отримав мій терміновий депеш через поштових соколів. Весь двір стоїть на вухах: дикуни розбиті без втрат регулярних полків, а Північна Стіна вперше за триста років розгорнула магічний бар’єр на повну дугу. Валеріє, ви розумієте, що на вас чекає в столиці?

Олена відпила ковток гарячого імбирного чаю, тримаючи чашку рівно, попри легке погойдування ресор:

— На мене чекає заздрість Великої Гільдії Артефакторів і спроби придворних міністрів віджати патенти під приводом імперської безпеки.

Даріан коротко, щиро розсміявся:

— Ви дивовижно цинічні для жінки, якій пророкують статус придворного радника Першого Рангу. Гільдія дійсно розлючена. Верховний магістр Каеран уже надіслав ноту протесту, заявляючи, що ваші реактори — це «небезпечна єресь, що спотворює сакральні потоки Першостихій». Вони вимагатимуть показової експертизи ваших машин у головній цитаделі Шпиля перед очима самого монарха.

— Нехай вимагають, — спокійно відповіла вона, піднімаючи на нього холодний, пронизливий погляд. — Але експертизу проводитимемо ми. За нашими протоколами. Якщо імператор хоче захистити всі чотири кордони імперії — він підпише указ про повне підпорядкування Центрального Енергетичного Резерву Шпиля моєму інженерному відділу.

Вольф на мить замовк, уважно вдивляючись у її профіль.

— Ви надто легко граєте ставками, від яких залежить доля імперії, — тихо мовив він, нахилившись трохи ближче. — Чого ви насправді шукаєте, Валеріє? Не золота — у вас його буде більше, ніж у казначея. Не титулів — дворянство вам гарантоване. Що приховує цей ваш незворушний спокій?

— Я шукаю завершення проекту, командоре, — рівно відрізала вона, не відводячи очей. — Коли система буде закільцьована й почне працювати автономно — я отримаю те, заради чого починала цей бізнес.

Вольф повільно відкинувся на шкіряні подушки, але його погляд залишився чіпким:

— Сподіваюся, у ваших планах знайдеться місце для тих, хто прикривав вам спину від самого початку.

На нічній стоянці біля підніжжя гір табір розбили за всіма правилами облогової війни.

Максим сидів біля багаття за третім фургоном, упершись ліктями в коліна. На його колінах лежав розгорнутий товстий блокнот із викресленими схемами, які він копіював з термінала FACILITY 07.

Він не просто малював. Він писав транслятор кодів.

У світлі полум'я його обличчя здавалося висіченим із каменю: вилиці загострилися, під очима залягли глибокі тіні втоми, але погляд був зібраним, математично точним. Він переводив інструкції термінала на машинну логіку, яку вони вивчали ще в київському політеху: протоколи адресації пам'яті, матричні перетворення й цикли розгону конденсаторів.

— Не спалити б папір іскрами, — пролунав тихий голос.

Олена підійшла безшумно, опустившись на порожній ящик з-під інструментів навпроти нього. Вона простягнула йому бляшане горнятко з гарячим бульйоном:

— Їж. Ти знову пропустив вечерю.

Максим підняв очі, узяв горнятко й мовчки зробив ковток. Теплий навар миттєво зняв спазм у шлунку.

— Дякую, — він відклав грифель. — Я звірив координати з логу. Шпиль — це не просто замок імператора. Це стартова шахта центрального ретранслятора всієї системи «Прометей-7». Головна антена зв'язку з Землею вмонтована прямо в його центральну вежу на висоті трьохсот метрів.

Олена нахилилася ближче до вогню, аби її голос не перекривав шум вітру:

— Яку потужність вимагає шлюз для зворотного проколу?

— Дванадцять сотень гігават, — відповів він, показуючи пальцем на рядок формули в блокноті. — Наші три мобільні модулі дадуть максимум п'ятнадцять відсотків від цього обсягу — це лише стартовий імпульс для ініціалізації драйверів. Але під Шпилем знаходиться так званий «Вічний Реактор Семи Корон», який живить усе столичне місто. Місцеві маги вважають його сплячим серцем дракона. Якщо ми підключимо наші модулі як зовнішній контролер управління й перехопимо потік енергії Вічного Реактора на дві хвилини...

— Ми відкриємо тунель до Києва, — закінчила вона пошепки.

— Так. Рівно на сто двадцять секунд, — Максим подивився їй прямо в очі. — Вікно переходу буде вузьким. Нам доведеться стояти в самому центрі реакторної зали Шпиля, тримати навантаження вручну й зробити крок у прокол прямо під носом у всього імператорського двору та верховних магів.

Олена дивилася на вогонь.

Вона уявила Київ. Їхню квартиру на шістнадцятому поверсі, де в раковині, можливо, так і залишилася її чашка з-під ранкової кави. Дівчаток, які зараз чекають, плачуть, не розуміючи, куди зникли батьки під час раптового вибуху на трансформаторній підстанції. Роботу, побут, рахунки, усе те земне життя, яке ще пів року тому здавалося їй суцільною рутиною й сірою кліткою.