Розідл 29. Моноліт Сьомого Вузла

Північна Стіна виринула з хуртовини раптово — не як кам'яна кладка фортеці, а як суцільна, неприродно гладка чорна вертикаль, що розсікала гірський хребет навпіл від горизонту до горизонту.

Місцеві хроніки приписували її зведення «Богам-Будівничим епохи Великого Розколу». Але коли пошарпана колона лорда Вольфа нарешті втягнулася крізь відкриті ворота форпосту під прихисток внутрішнього двору, Максим застиг на місці, задерши голову.

Це був не граніт і не базальт.

Стіна заввишки під сто метрів складалася з гігантських плит надміцного композиту, з'єднаних між собою методом безшовного дифузійного зварювання. Мікротріщини, порослі мохом, були слідами багатовікової ерозії, але сама структура стояла мертво. Крізь напівпрозорі уламки стародавнього покриття на висоті третього ярусу проглядали потужні шахти охолодження діаметром із чотириповерховий будинок.

— Ласкаво просимо на край імперського світу, леді Валеріє, — Даріан Вольф спішився, передаючи поводи караульному офіцеру. Його голос звучав втомлено, але на дні сірих очей палало торжество: прорив крізь Чорний Звід без втрати жодного фургона з технікою вже гарантував йому місце в імперській раді. — Гарнізон Стіни тримає кругову оборону вже два тижні. Старі генератори захлинаються від перегріву. Якщо ваші машини зможуть підживити головний сектор — ми протримаємося до весняних відлиг.

Олена зійшла з підніжки воза, обтрушуючи сніг із важкого сукняного плаща. Її дихання виривалося білою парою.

— Наші модулі готові до інтеграції, командоре. Але щоб зв'язати три генератори в єдину розподільчу мережу, нам потрібен прямий доступ до первинного розподільника форпосту.

— До «Вівтаря Полум'я»? — насупився місцевий комендант Стіни, сивий як лунь полковник у хутровому жупані зі слідами кіптяви на латах. — Жінці й реміснику не місце у святилищі! Це священне серце гарнізону!

— Якщо це серце зупиниться сьогодні до опівночі, полковнику, — крижаним тоном відрізала Олена, дивлячись військовому прямо в перенісся, — ваші солдати завтра вранці замерзнуть у ліжках ще до того, як дикуни почнуть штурм. Досить містики. Покажіть нам вузол підключення.

Вольф коротко кивнув коменданту:

— Проведіть їх. Усі повноваження технічного нагляду — у леді Валерії та її інженера.

«Вівтар Полум'я» містився на третьому підземному рівні цитаделі, вирубаному прямо в серці скелі.

Тут не було вітру, але стояло важке, задушливе марево перегрітого металу та іонізованого повітря. Посеред круглої зали на масивному кам'яному постаменті стояв колосальний залізний кожух, обвішаний амулетами з кісток, свічками та бронзовими табличками з молитвами. До нього сходилися десятки брудних, посічених іржею мідних шин, від яких валив сизий чад: жерці гарнізону безперервно лили на метал сире масло й посипали стихійним порошком, намагаючись підтримати згасаюче полум'я.

— Жахливий, печерний рівень експлуатації, — прошепотів Максим, підійшовши до постаменту під прикриттям тіні колон.

Він не став дивитися на свічки. Його руки в щільних робочих рукавицях миттєво відсунули бронзові ладанки, оголюючи нижню частину кожуха. Під шаром вікового нагару й запеченого жиру пальці намацали знайомий рельєф.

Максим дістав із кишені шматок наждачного полотна й кількома різкими, сильними рухами здер кіптяву.

На темній титановій панелі виступили літери, випалені тим самим шрифтом, що й на їхньому переносному модулі:

FACILITY 07 // PRIMARY SUBSTATION: GATEWAY CONTROL

STATUS: SYSTEM LOCKOUT — LEVEL 4 CLEARANCE REQUIRED

Під написом темнів квадратний слот для інтерфейсного картриджа та круглий замок аварійної консолі.

Максим повільно видихнув. Серце гупало в груди, як важкий молот у ливарні.

Він озирнувся на Олену. Вона стояла поруч, закриваючи його спиною від коменданта й вартових, які стояли біля входу до зали.

— Розмір слота один в один, — тихо сказав він, ледь ворушачи губами. — Той ретранслятор REV. 4.12, що лежить у нашому фургоні... це не просто передавач. Це ключ доступу. Авторизаційний токен вищого рівня.

Олена не повернула голови, зберігаючи вираз суворої зосередженості ділового аудитора:

— Якщо ми вставимо його зараз, на очах у гарнізону...

— Вони сприймуть це як святотатство або захочуть забрати його силою, — закінчив за неї Максим. — Нам потрібна ніч. І законний привід видалити з зали всіх зайвих на кілька годин.

Олена випросталася, розвернулася на підборах і попрямувала до коменданта та Вольфа:

— Панове офіцери, діагноз критичний. Канали забиті окислами та сторонніми горючими матеріалами. Якщо не провести глибоку промивку спиртовими розчинами й дегазацію контуру, під час подачі тиску з наших фургонів уся зала вилетить у повітря разом із південною вежею.

Комендант злякано відсахнувся:

— Скільки часу потрібно на очистку?

— Чотири години в повній ізоляції, — твердо заявила Олена. — Жодного відкритого вогню, жодних сторонніх людей. Тільки я, мій головний інженер і розчини під тиском. Виставте подвійний караул за броньованими дверима нагорі сходів і не відчиняйте, доки ми не подамо зелений сигнал через оглядове вічко.

Вольф уважно подивився на неї, потім перевів погляд на Максима, який уже витягував із ящика довгі мідні шланги та свинцеві ключі:

— У вас є час до світанку, Валеріє. О шостій ранку я особисто спущуся сюди, щоб перевірити тиск на зовнішніх бар'єрах.

Важкі залізні двері склепіння зачинилися з глухим брязкотом запорів. Зверху долинув шум кроків варти, що відходила на верхній ярус.

У залі запанувала тиша, порушувана лише слабким потріскуванням згасаючих свічок і низьким, ультразвуковим свистом, який пробивався з глибини чорного моноліту.

Олена підійшла до залізного кожуха, стала поруч із Максимом і скинула важкий плащ:

— Марта залишилася нагорі біля фургона. Вона передасть модуль через вентиляційний люк для золи за п'ять хвилин.