Розділ 27. Північний марш

Двір мануфактури «Синій змійовик» нагадував військовий плацдарм перед штурмом. Сім масивних обозних фургонів, обшитих подвійними листами кованого заліза з ливарні Брана, стояли вздовж центральної алеї. У кожному з них, на підвісах із багатошарових сталевих пластин, спочивав захисний енергомодуль, заправлений тридцятьма пінтами очищеного екстракту гірського аконіту.

Марта з блокнотом із цупкого паперу приймала останні ящики з інструментами, а робітниці, які ще місяць тому не мали за що купити хліба, тепер впевнено перевіряли пломби на свинцевих кожухах під наглядом міських стражників.

Лорд Даріан Вольф у похідних латах із чорненої сталі стояв біля головного воза, уважно вдивляючись у карту бойових дій, розгорнуту прямо на капоті фургона.

— Ви ризикуєте всім, леді Валеріє, — голос командора перекривав скрип окованих коліс і брязкіт зброї. — Північна Стіна — це не магістратські інтриги і не підпали складів Торна. Там вітер палить легені, а дикуни виходять із крижаних розколин без страху перед магією. Жінка вашого статусу мала б залишатися в теплому маєтку й рахувати дивіденди від поставок.

Олена стояла поруч у щільному дорожньому костюмі з темного сукна та важкому плащі з вовчим коміром. На поясі висіли шкіряні піхви з алхімічним ножем і латунний футляр із таблицями в'язкості реактивів.

— Якщо замерзне первинний контур охолодження, мілорде, ваші солдати навіть не зрозуміють, чому щит відключився за хвилину до залпу ворожих катапульт, — спокійно парирувала вона. — Жоден армійський коваль не вміє компенсувати температурний дрейф ядра в умовах мінусових температур. Або я з головним інженером їду з колоною як технічний супровід, або ваші фургони перетворяться на дорогий металобрухт на першому ж гірському перевалі.

Вольф повільно звів погляд від карти. Його сірі очі вкотре натрапили на непохитну впевненість, яку неможливо було зламати ані залякуванням, ані військовим статусом.

— Ви вперта, Валеріє, — глухо мовив він, але в голосі проступила повага, якої не удостоювався жоден бургомістр Окрена. — І ви берете з собою цього підмайстра?

— Майстра Макса, — холодно виправила Олена. — Він єдиний, хто знає алгоритм синхронізації батарей.

Максим у цей момент затягував останній рим-болт на задній панелі головного фургона.

На ньому був міцний шкіряний кожух поверх робочого каптана, оббиті залізом чоботи й важкий ремінь з набором гайкових ключів і зубил. Опіки на руках зажили, залишивши акуратні сліди, а плечі стали ширшими від щоденної роботи з важким металом. Він повернувся, тримаючи в руках важкий калібр, і зустрів погляд лорда без найменшого напруження.

— Модулі збалансовані, — коротко доповів Максим, звертаючись насамперед до Олени. — Симетричне навантаження на осі, демпфери тримають хід у межах п'яти міліметрів. Навіть на скелястому серпантині колби не дадуть тріщин.

— Добре, — кивнула вона. — Перевір запасний ящик зі срібним дротом. У хуртовині метал кришиться швидше.

Даріан Вольф мовчки спостерігав за їхнім коротким, злагодженим діалогом. Між цими двома не було фальшивих посмішок, поклонів чи придворної метушні — лише відточена точність механізму, де кожна деталь знає своє місце й навантаження. Командор ледь помітно стиснув ефес палаша, усвідомлюючи: його багатство й влада могли купити всю мануфактуру до останнього гвіздка, але проникнути всередину цього невидимого кола повної взаємної довіри він був безсилий.

— За коні! — різко скомандував Вольф, розвертаючи вороного жеребця до воріт. — Вихід колони через десять хвилин. Якщо хоч один віз відстане від авангарду більше ніж на пів милі — залишаємо в снігах.

Колона рушила.

Важкі залізні колеса фургонів із гуркотом котилися бруківкою нижнього Окрена, привертаючи погляди сотень містян. Попереду йшли дві сотні важких кірасирів гарнізону, за ними — інженерний обоз «Синього змійовика», замикали стрій легкі вершники з магічними арбалетами.

Максим сидів на передку третього воза поруч із мовчазним візником-ветераном. Під його ногами, у спеціальній подвійній скрині під сидінням, лежав надійно загорнутий у вовняні ковдри артефакт REV. 4.12.

Олена їхала верхи трохи попереду на спокійному гнідому мерині, тримаючись на рівні прапорів авангарду.

Коли місто нарешті залишилося позаду, а за спиною в сірому морському тумані зникли високі шпилі Білої Ратуші, Максим озирнувся на дорогу. Попереду відкривалася панорама суворих, покритих темним лісом і першим снігом гір Північного Рубежу.

Він перевів погляд на Олену. Вітер тріпав поли її важкого плаща, але спина залишалася абсолютно прямою.

Вони залишили позаду зруйнований побут, дріб'язкові образи минулого й боротьбу за копійки на чужому ринку. Попереду був крижаний перевал, чужа війна та загадка артефакту, що мав повернути їм втрачений дім. І вперше за багато років Максим відчував себе не просто попутником, а людиною, яка готова власноруч пробити цю дорогу крізь будь-який лід.