Розділ 25. Артефакт нульового сектора

Вечірній Окрен потонув у густому тумані, що повз із затоки, огортаючи причали й глушачи кроки міських патрулів.

У флігелі інженера було тепло. У невеликій чавунній печі потріскували сухі грабові поліна, розливаючи по кімнаті сухий смолистий дух. На столі, застеленому цупким креслярським полотном, стояла запалена олійна лампа під круглим скляним ковпаком.

Олена обережно зрізала тонким скальпелем залишки старої льняної пов'язки з кисті Максима.

Шкіра на долоні вже не горіла багрянцем — екстракт аконіту з диким воском зробив свою справу. Рана підсихала, затягуючись тонким рожевим рубцем, хоча пальці все ще погано згиналися в кулак.

— Не смикайся, — спокійно сказала вона, наносячи свіжий шар мазі кінчиком срібного шпателя. — Якщо пошкодиш молодий епітелій, залишиться грубий шрам, і ти знову не зможеш нормально тримати калібр.

Максим слухняно завмер. Він сидів на табуреті, нахилившись уперед, і дивився не на рану, а на її зосереджене обличчя, освітлене теплим жовтим полум'ям лампи. В її рухах не було колишньої відчуженості. Тільки сувора, турботлива точність, яку він колись приймав як безкоштовний додаток до власного комфорту.

— Дякую, Олю, — тихо сказав він.

— Це інвестиція в ключового співробітника, — звично відпарувала вона, хоча куточок її губ ледь помітно здригнувся. Вона зафіксувала сухий бинт парою акуратних вузлів. — Контракт із гарнізоном підписано. Перший транш золотом лежить у сейфі мануфактури. Ми можемо розширити штат і найняти власну охорону. Чому ти досі сидиш ночами над аркушами?

Максим повільно ворухнув перев'язаними пальцями, підвівся і підійшов до завішеного темною тканиною вікна. Переконавшись, що надворі нікого немає, він зняв із полиці важкий згорток із грубого сукна, обв'язаний просмоленою мотузкою.

— Коли ми тестували демпфер на полігоні цитаделі, я мав доступ до ремонтного архіву арсеналу, — почав він глухо, розв'язуючи вузол. — Військові ковалі показали мені серцевину старого захисного генератора, який стояв у фортеці ще до заснування гарнізону. Вони вважають його реліквією Перших Богів і моляться на нього щоразу перед плавкою.

Він розгорнув тканину.

На столі, глухо вдарившись об дерево, ліг масивний циліндр розміром із людське передпліччя. Він складався з невідомого темного металу, який не відкидав відблисків від лампи й здавався матовим, наче проковтував світло. Але найдивнішим було інше: на його бічній грані не було вибито жодної сакральної руни чи магічного знака.

Там була сітка.

Рівна, геометрично досконала мікросітка з паралельних доріжок, нанесених методом, що не мав нічого спільного з ручною ковкою чи травленням кислотою.

Олена підійшла ближче. Її погляд зачепився за центральну панель циліндра.

Вона нахилилася так низько, що пасмо її волосся торкнулося холодного металу. Посередині панелі, між мікроскопічними виводами контактних майданчиків, виднілося тавро. Крихітне, випалене лазером або надточним штампом маркування, яке неможливо було сплутати з місцевою писемністю:

REV. 4.12 — SYS_GATE // BATCH #08-21

У кімнаті стало настільки тихо, що було чути, як за вікном падають важкі краплі туману з карниза.

— Це... серійний номер, — видихнула Олена. Її пальці мимоволі торкнулися холодного металу. — Сучасне промислове маркування. Наша латиниця.

— Ба більше, — Максим перевернув циліндр тильним боком, де знаходилося заглиблення з круглим багатопіновим роз'ємом. — Цей метал — титаново-кобальтовий сплав із керамічним напиленням. На Землі такий використовують в аерокосмічній галузі або для захисних оболонок квантових обчислювальних модулів. Тут його залили в кам'яний постамент і тисячу років підключають до нього рунічні шини, думаючи, що це «божественне джерело полум'я».

Олена підняла очі на Максима. У її погляді змішалися тривога, шок і гостре відчуття того, що весь цей світ щойно втратив свій казково-середньовічний фасад.

— Звідки він тут? Хто його зробив?

— Не знаю, — похитав головою Максим. — Але коли я просканував його внутрішній опір під час калібрування на полігоні, модуль на частку секунди відгукнувся. У ньому досі працює пасивний конденсатор. І частота коливань цього конденсатора... вона ідентична до того короткого замикання в серверній нашої компанії, коли нас сюди вибило.

Він сперся кулаками на стіл, дивлячись їй прямо в очі:

— Олю, це не випадкове магічне перенесення. Цей світ не існує ізольовано. Він працює на чиїхось чужих протоколах, які хтось дуже давно намагався зв'язати з нашою реальністю. І той збій у лабораторії... ми потрапили сюди не через фатальну випадковість. Нас сюди втягнуло через такий самий шлюз.

Олена повільно видихнула, повертаючи собі холоднокровність. Аналітичний мозок знову включився в роботу, відкидаючи зайві емоції й шикуючи факти в ланцюжок:

— Якщо є шлюз — значить, існує точка входу. І точка виходу.

— Так, — кивнув Максим. — Але щоб активувати такий модуль і зчитати його координати, потрібна колосальна кількість чистої енергії. Місцеві маги не здатні її згенерувати — вони палять ефір хаотично, створюючи лише кіптяву й вибухи. Єдиний спосіб підняти напругу до робочого рівня — наш двоконтурний реактор на твоєму очищеному аконіті.

Олена подивилася на темний циліндр, потім на Максима.

Тепер їхній контракт із гарнізоном і розширення виробництва набували зовсім іншого значення. Це була вже не просто боротьба за шматок хліба чи захист від міських шахраїв. Це був доступ до ресурсів і закритої військової інфраструктури, де ховалися інші частини цієї мозаїки.

— Лорд Вольф згадував, що на півночі дикуни штурмують стародавні редути, — повільно мовила вона. — Що, якщо ці редути — не просто фортеці, а такі самі вузли зв'язку?

— Саме так, — відповів Максим. — І якщо ми хочемо повернутися до дітей, нам доведеться взяти під контроль не лише мануфактуру в Окрені. Нам доведеться зайти туди, куди армія боїться ступити навіть під захистом щитів.