Розділ 24. Польовий тест

Військовий полігон за межами Окрена нагадував посічену віспою пустку: перепахана ядрами земля, випалена чорна трава та масивні гранітні брили-мішені, закопані вглиб на три сажні. Ранішній морський вітер ніс сиру мряку, яка миттєво осідала холодними краплями на сталевих латах офіцерів гарнізону.

Лорд Даріан Вольф стояв на дерев’яній трибуні, тримаючи підзорну трубу з магічним кришталем. Поруч, загорнута у важкий дорожній плащ, стояла Олена. Її обличчя було зосередженим, пальці в теплих шкіряних рукавичках стискали хронометр у латунному корпусі.

На середині плацу стояв звичайний чотириколісний армійський віз, запряжений парою ваговозів. У кузові, закріплений важкими канатами на пружинних розпірках, тьмяно блищав прототип: циліндричний котел із вольфрамово-шамотного сплаву, оплетений трубками охолодження.

Біля воза стояв Максим. Його каптан був застебнутий на всі ґудзики, під очима залягли темні тіні від трьох безсонних ночей, але в постаті не відчувалося слабкості — лише гранична, натягнута готовність.

— Починайте перший заїзд! — гукнув Вольф, змахуючи рукою з трибуни. — Смуга перешкод! Якщо ваша конструкція витримає тряску на ровах — подивимося, чи візьме вона бойовий імпульс.

Візник хльоснув батогом. Ваговози рвонули вперед. Віз із гуркотом полетів по колії, на повній швидкості влітаючи у вибоїни, підскакуючи на вкопаних колодах і завалюючись набік на віражах.

Олена навіть не моргнула, стежачи за рухом стрілки хронометра. На Землі вона бачила краш-тести автомобілів лише в коротких роликах, але зараз розуміла кожну фізичну закономірність: пружинний підвіс, який Максим розрахував за принципом багатоважільної підвіски, брав на себе до вісімдесяти відсотків ударної енергії, не даючи скляним ампулам стабілізатора всередині ядра зіткнутися з металом корпусу.

Коли віз зупинився перед гранітною стіною, котел залишався абсолютно цілим. Жодного витоку, жодної тріщини.

— Перший етап зараховано, — сухо кинув Даріан, і в його погляді майнуло щире здивування. — Тепер перевірка навантаженням. Зарядити катапульту магічним фугасом!

Олена спустилася з трибуни й підійшла до воза. Максим уже стояв біля бічної панелі управління котлом, тримаючи в руці масивний залізний важіль розгону ефіру.

— Як показники тиску? — тихо запитала вона, стаючи поруч із ним плече в плече.

— Три атмосфери в компенсаторі, — відповів він, не відводячи погляду від шкали з насічками. Голос був рівним, спокійним, як у хірурга перед першим розрізом. — Твій екстракт тримає в'язкість ідеально. Жодного спінювання.

— Максиме... — вона на мить торкнулася його плеча, де груба тканина каптана натяглася на напружених м'язах. — Відійди за щит. Якщо демпфер не спрацює...

Він повільно повернув голову, зустрівши її погляд. У глибині його карих очей горіло те саме світло, яке вона пам'ятала з їхньої юності — коли він брався за найбезнадійніші задачі й доводив їх до кінця просто з упертості:

— Контур триматиму я, Олю. Я знаю, де в ньому точка перегину. Ти вклала в цей замовлення всі кошти мануфактури. Я не дам йому згоріти.

— Приготуватися до залпу! — пролунала команда командора.

З боку дальнього рову важка металева ложка метальної машини зі свистом зірвалася з фіксатора. У повітря злетів важкий глиняний снаряд, начинений концентрованою «вогняною смолою» — тим самим зарядом, яким підривають фортечні брами.

Максим плавно опустив важіль на два зубці вниз.

Сталевий циліндр у кузові тихо засичав. Навколо воза за частку секунди розгорнулася напівпрозора півсфера тьмяно-блакитного сяйва — силовий щит товщиною в два пальці, вирівняний за рахунок зворотного дроселювання, яке він інтегрував у систему.

Але в останню секунду перед ударом сталося те, чого не міг передбачити жоден розрахунок.

Один із помічників візника — миршавий наймит у сірому сукні, який увесь цей час стояв біля коліс — раптово вихопив із-під поли важке залізне зубило й щосили загнав його в нижню форсунку охолодження.

Залишки найманців Торна робили останній, самогубний хід.

Форсунку зірвало з різким хлопком. Струмінь киплячого стабілізатора під тиском ударив убік, оголюючи нижній край захисного поля. Магічний фугас, що падав із неба, мав розірвати розбалансовану конструкцію на друзки разом із людьми поруч.

— Зрадник! — ревнув капітан Ренар, вихоплюючи зброю, але відстань була завеликою.

Олена не закричала. Її мозок кризового менеджера зреагував швидше за інстинкт страху: вона схопила важкий брезентовий фартух, змочений соляним розчином із бочки, і кинулася до пробитого стику, аби перекрити доступ кисню до відкритого ефірного сопла.

Але Максим був швидшим.

Він одним рухом збив наймита з ніг ударом ліктя в щелепу, упав на одне коліно перед пробитою форсункою і, не вагаючись ні секунди, затиснув вириваючий тиск голими руками через цупку шкіру робочої рукавиці.

Шкіра задиміла, рукавиця миттєво обвуглилася від дикого жару, але він не відпустив. Зуби зціпилися до кривавої сукровиці на губах, жила на шиї здулася, наче канат:

— Скидай... верхній клапан, Олю! Швидше!..

Олена скочила на підніжку воза, схопила масивне колесо скидання надлишкового тиску й повернула його проти годинникової стрілки на повний оберт, збиваючи перевантаження в запасний резервуар.

У ту саму мить фугас врізався у верхню кромку купола.

Глухий, приглушений вибух струснув полігон. Вогняна хвиля розсипалася по блакитній напівсфері сліпучими бризками, не пробивши бар'єр ні на міліметр. Щит витримав, увібравши всю кінетичну міць удару, і плавно згас, випускаючи в небо струмінь білої пари.

На плацу запанувала гробова тиша. Чути було лише, як важко дихають коні в упряжці та як клацають кайдани на руках зв'язаного диверсанта, якого вже скрутили солдати Ренара.

Олена зіскочила з воза. Її руки тремтіли — вперше за весь час перебування в цьому світі.

Вона впала на коліна поруч із Максимом, який важко сидів на сирій землі, притискаючи почорнілу від вогню ліву руку до грудей. Його обличчя було сірим від больового шоку, але очі дивилися на неї — живі, ясні й абсолютно спокійні.