Розділ 20. Новий протокол

Пообіднє сонце заливало двір мануфактури «Синій змійовик» золотим, спокійним світлом. На подвір'ї пахло сухою травою, розігрітою міддю та свіжою тирсою — ніякого гарту, сірки чи гнилі.

Максим зайшов крізь відчинені ворота, неслихо ступаючи в нових, міцних шкіряних чоботах, які йому видали зі складів гарнізону. У лівій руці він тримав невелику дерев’яну скриньку з кресленнями та інструментами, які залишив Бран.

Він зупинився посеред подвір'я, озираючись навколо.

Трансформація території вражала. Там, де місяць тому лежали купи брудного шлаку й занедбаного сміття, тепер стояли акуратні стелажі з маркованими мішками сировини. Жінки-робітниці в чистих фартухах злагоджено працювали біля навісу під керівництвом Марти, яка чітко контролювала швидкість фасування сухого аконіту. Жодних зайвих криків чи метушні — чистий, налагоджений промисловий конвеєр.

Це була система, побудована не на хаосі й диктаті, а на залізничній дисципліні та повазі до процесу.

— Прибув новий інженер, — пролунав за спиною знайомий голос.

Максим обернувся. Олена стояла біля входу до головного цеху. Вона зміниіла робочий балахон на суворий темно-синій жакет із цупкого сукна, а волосся було акуратно забране в хвіст. У руках вона тримала планшет із фіксаторами для паперу.

Вона не посміхалася, але в її погляді більше не було тієї крижаної дистанції, що на вечорі в Ратуші. Це був погляд старшого партнера, який зустрічає профіль спеціаліста на проєкті.

— Флігель біля східної стіни прибраний, — спокійно сказала Олена, проходячи повз нього до робочого столу на подвір'ї. — Там є ліжко, чиста білизна і невелика чавунна піч. Воду носить Марта, дрова в кутку праворуч.

— Дякую, Олю, — тихо відповів Максим. Він поставив скриньку на лаву. — Я оглянув зовнішні контури зранку. Вузол охолодження потребує заміни мідних трубок на леговані. Якщо ми збільшимо тиск удвічі — старі шини почнуть фонити вже за тиждень.

Олена зупинилася, зафіксувала сторінку в планшеті й кинула на нього коротким поглядом:

— Я знаю. Саме тому в накладній гарнізону відсьогодні стоїть замовлення на софт-мідь з ливарні Брана. Перша партія прибуде завтра о восьмій ранку. Твоє завдання — особисто перевірити геометрію згину перед монтажем.

— Зроблено, — кивнув Максим.

Він не став сперечатися, не став доводити, що він «головний архітектор» і знає краще. Він просто прийняв факт: тут правила гри писала вона, і ці правила були залізобетонно правильними.

Олена повернулася до нього, і на мить у її очах проблиснуло щось на кшталт теплого, давнього спогаду, але вона швидко сховала його за діловою маскою:

— І ще, Максиме...

— Так?

— Твоя права рука. Якщо ти знову почнеш працювати кувалдою замість того, щоб увімкнути гідравлічний привід, я особисто накажу Марта замкнути тебе в тій комірчині без права виходу до кінця декади. Мені потрібен живий інженер, а не герой із порваними сухожиллями.

Уперше за кілька місяців у грудях Максима щось тепло й боляче водночас торкнулося душі. Це не була пристрасть чи колишня сліпа самовпевненість. Це була проста, земна турбота від людини, яка знала ціну кожній його слабкості й кожному кроку.

— Зрозумів, шефе, — ледь помітно посміхнувся він, уперше за довгий час відчуваючи, що на своєму місці.

Він підняв свою скриньку й рушив у бік флігеля. Попереду була робота — довга, брудна, важка праця у світі, де не можна було купити рішення за кредитною карткою. Але тепер він будував своє життя наново. З чистого листка. Без фальші. Надійним, випаленим у вогні металом.