Розідл 19. Акт приймання-передачі

Карета з гербом сокола зупинилася біля воріт «Срібного молота», заблокувавши розбиту портову колію. Капітан Ренар, сухорлявий офіцер із незворушним поглядом ветерана, спішився першим, поклавши руку на ефес палаша. Вартові ковальського подвір’я, щойно побачивши срібні лати гарнізону, миттєво поховали сокири за спини й кинулися відчиняти стулки.

Коли Олена ступила на брудні, посипані залізною окалиною дошки двору, шум молотів у цеху стих.

Майстер Бран вибіг на ґанок особисто. Його засмальцьований фартух звисав набік, борода була сива від пилу, а в очах горів панічний острах дрібного ремісника, до якого без попередження приїхала військова інспекція.

— Леді Валеріє... Ваша світлосте, — Бран незграбно схилив масивну голову, витираючи долоні об штани. — Які претензії в гарнізону до нашої сталі? Ми ж відвантажили замовлення лорда Вольфа за першим розрядом...

— До сталі претензій немає, майстре Бране, — спокійно відповіла Олена, підбираючи поли сукна, аби не вимазати їх у мазутну жижу під ногами. — Претензії є до вашого кресляра контурів. Точніше — до того, як він розпоряджається залишками сплавів у неробочий час.

Коваль зблід так, що навіть шари кіптяви на вилицях здалися сірими. Він глипнув на капітана Ренара, потім на карету, судорожно ковтнув слину:

— Хлопець... він не тутешній, пані. Якщо він щось украв чи вчинив якусь дурницю — клянуся Семиликим, я сам викину його в затоку! Це все його чудернацькі малюнки...

— Де він? — перебила Олена без жодної емоції в голосі.

— Нагорі... у комірчині під стріхою. Відсипається після нічної зміни.

— Капітане, зачекайте тут, — кинула вона Ренару. — Мені потрібна особиста звірка креслень без протоколу.

Офіцер мовчки кивнув, ставши біля сходів живим бар'єром.

Сходи на другий ярус скрипіли під ногами. Стіни пахли пліснявою, старим овечим кожухом і тим специфічним їдким духом заліза, який Олена вже навчилася впізнавати за милю. Вона штовхнула низькі, перекошені двері без замка.

Кімната була крихітною. Крізь розбите віконце падала смуга сірого денного світла, висвітлюючи купу соломи на підлозі та просту дубову дошку на двох козлах, завалену смугами паперу.

Максим спав просто на столі, поклавши голову на зігнуту ліву руку.

Він навіть не роздягнувся: брудна полотняна сорочка з вирваним коміром була просякнута потом і сажею. Права рука — та сама, обпечена — лежала на папері вздовж графітового олівця. Пальці були зведені судомою, чорні від пилу й засохлої сукровиці, з тріщинами на суглобах.

Олена зупинилася на порозі.

У грудях щось болісно стислося. Перед нею лежав не блискучий сеньйор-архітектор із зарплатою в шість тисяч доларів, який звик повчати її життю за ранковою кавою. Перед нею був виснажений, фізично зламаний чоловік, який упав замертво після роботи, до якої його тіло ніколи не готувалося.

Він дихав важко, зі свистом у бронхах — наслідок ночі в крижаному колекторі.

Олена зробила два тихі кроки до столу, не видаючи жодного звуку.

Її погляд упав на аркуші під його головою. Там не було абстрактних роздумів. Там лежали детальні, чіткі розрахунки навантаження на печі «Синього змійовика». Зверху стояла дата — учорашній день. Нижче — таблиця амплітуд, розраховані точки скидання надлишкового тиску й дрібний, знайомий до болю почерк:

«У неї слабка третя форсунка, якщо дати потік більше шести бар — порве прокладку. Треба зрізати пік на шунті до 4.2. Інакше Оля не встигне скинути заслінку власноруч».

Він не просто рятував місто. Він прораховував запас міцності для її рук.

Олена повільно піднесла руку й поклала на стіл важку сталеву пластину, принесену з карети. Метал глухо дзенькнув об дубову дошку.

Максим здригнувся, миттєво підхопився, виставляючи перед собою затиснутий у пальцях графітовий грифель, як ніж. Очі були каламутними від переляку й раптового пробудження:

— Хто тут?..

Він застиг, натикаючись на її погляд.

Сонливість злетіла за частку секунди. Він побачив її — у дорожньому сукні, з прямою спиною, з холодними зеленими очима, в яких не було ні страху, ні звичної покірності. Потім його погляд опустився на обгорілу пластину перед собою.

— Твій коментар до коду? — запитала вона пошепки.

Максим повільно видихнув, опустив руку з грифелем і безсило оперся об край столу. Його плечі здригнулися.

— Мій.

— Ти розумієш, що лорд Вольф відправив би за тобою загін саперів із ланцюгами через дві години? У цьому місті врізка в магічну артерію карається шибеницею на центральній площі.

— Розумію, — хрипко відповів він, навіть не намагаючись виправдатися чи відвести очі. Голос був сухим, надірваним. — Але ти варила партію на максимальному тиску. Якби цей виродок Торн розрядив свій накопичувач у лінію — від твого цеху залишилася б вирва глибиною в три сажні. Разом із тобою.

Олена дивилася на нього кілька довгих секунд. У кімнатці було чути лише шум вітру під стріхою.

— Ти обпік пальці вдруге, — сказала вона, кивнувши на його почорнілу кисть.

— Дурниці. Заживе.

— Не заживе. Тут починається запалення. У тебе гарячка, Максиме. Ти дихаєш так, наче в легенях повно піску.

— Я в нормі, — уперто процідив він, випрямляючи спину й намагаючись тримати ту саму позу, яку колись тримав на нарадах. Виходило жалюгідно, але він тримався до останнього. — Якщо прийшла здати мене коменданту — клич конвой. Я не тікатиму. Свою задачу я виконав. Твоє виробництво ціле.

Олена розстебнула застібку плаща, дістала з внутрішньої кишені щільний аркуш пергаменту з гербовою печаткою гарнізону та маленький скляний флакончик із маззю з аконіту й бджолиного воску, який сама зварила вранці.

Вона поставила флакон на край креслення:

— Мастити двічі на день. Запалення зійде за добу.

Потім поклала пергамент поруч:

— Це контракт на технічний аудит магічних контурів мануфактури «Синій змійовик» на замовлення військового гарнізону Окрена. Ставка — п'ятнадцять золотих марок на місяць. Оплата безпосередньо з моєї каси. Твій борг майстру Брану викуплено: він отримав замовлення на поставку броньованих труб для моїх нових котлів і вже підписав розписку.