Розділ 14. Зміна контексту

Музика зі скляних цимбалів гучно котилася високими мармуровими арками, але в бічній заскленій галереї, що виходила до висячих садів над затокою, панувала прохолодна, волога напівтемрява. Сюди долинав лише шум прибою та запах вогкої кори лаврових дерев, які росли у важких керамічних діжках.

Максим чекав сорок хвилин.

Він залишив скриню зі зразками на руках у молодшого підмайстра, збрехавши, що майстер Бран відправив його за креслярським воском. Прослизнути повз міську варту виявилося легше, ніж він думав: охоронці стежили за кишенями бідняків біля буфетних столів зі сріблом, а не за мовчазним чоловіком у простому каптані, який тримався в тіні кам'яних пілонів.

Вона вийшла на галерею сама. Лорд Даріан на мить затримався біля входу, перехоплений бургомістром для термінового узгодження берегових патрулів.

Олена підійшла до кам'яного парапету, сперлася ліктями на холодний білий мармур і повільно видихнула пару в нічне повітря. Її плечі нарешті ледь помітно опустилися, скидаючи ту залізну броню, яку вона тримала в залі перед сотнею чужих очей.

— Олю, — голос Максима здригнувся. Він зробив крок із тіні колони.

Вона не здригнулася й не підскочила. Навіть не обернулася різко. Вона лише повільно повернула голову через плече, окинувши його тим самим уважним, спокійним поглядом, яким ще вчора сканувала розбиту піч у лабораторії.

— Я бачила тебе біля цехової колони, — рівно сказала вона, повертаючись до нього обличчям. Смарагдовий шовк сукні глухо шурхотів об камінь. — Ти схуд, Максиме. І, схоже, навчився носити темні кольори без скарг на те, що бавовна «не дихає».

Він ступив ближче, хапаючи ротом прохолодне повітря. У його голові змішалися сотні фраз, які він репетирував усі ці дні в темному підвалі й біля розпеченого горна. Але вирвалося звичне, інерційне:

— Олю... слава богу, ти жива. Я... я ледь з глузду не з'їхав у цьому чортовому порту. Ти не уявляєш, яке тут дно! Мене мало не вбили в перший же день, тут ніяких законів, ніякого суду, суцільне дикунство... Треба терміново звідси вибиратися. Ти ж тепер... я бачив, як на тебе дивляться ці місцеві лорди. У тебе є гроші? Ти можеш викупити мій контракт у ковальської гільдії?

Олена дивилася на нього мовчки.

Вона дивилася на його засмальцьований комір, на сліди кіптяви під короткими нігтями, на червону смугу опіку на правому зап'ясті, перев'язаному грубим сукном. І вперше за всі двадцять років вона не відчула звичного жіночого пориву: кинутися, перев'язати, нагодувати, втішити, взяти його біль на себе.

— Викупити твій контракт? — тихо перепитала вона. Її голос звучав як звук тонкого скла, обережно поставленого на лід.

— Так! — Максим зробив ще пів кроку, простягаючи руку, але зупинився, натрапивши на її прямий, нерухомий погляд. — Ми ж разом потрапили в цю халепу! Нам треба об'єднатися. Я проаналізував місцеву магію — це чиста логіка станів, звичайна архітектура! Якщо ми з'єднаємо моє розуміння систем і твої... твої ресурси тут, ми побудуємо свій бізнес або знайдемо шлях назад, до дітей! Ти ж розумієш, що удвох ми швидше...

— Мої ресурси? — Олена ледь помітно підняла одну брову. — Максиме, ти нічого не переплутав?

Він зам'явся, відчуваючи, як ґрунт знову починає вислизати з-під ніг.

— Олю, ну ти про що зараз?..

— Чотири дні тому на нашій кухні ти пояснював мені мій статус, — спокійно, без підвищення тону почала вона, і кожне слово падало важко, як свинцева пломба. — Ти сказав, що мій мозок нічого не вартий, бо за нього не платять за прямим інвойсом. Ти сказав, що я не проживу й місяця без твоїх карток і твоїх шести тисяч доларів. Ти сказав, що я — нуль без палички.

— Я був на нервах! Був важкий реліз, ти ж знаєш...

— Ні, Максиме. Ти був тверезим. Ти транслював те, у що щиро вірив усі ці роки, поки я прала твої сорочки й закривала твою податкову звітність. Ти вірив, що світ належить лише тим, хто пише код і приносить чек.

Вона зробила крок уперед. Навіть на підборах вона була трохи нижчою за нього, але зараз здавалося, що вона дивиться на нього з висоти неприступної фортеці.

— А тепер дивись на баланс, пане архітекторе. Я потрапила сюди без твоїх карток. У мене не було ні гривні, ні твого коду, ні твого схвалення. У мене була занедбана мануфактура, борг перед містом у двісті марок і загроза шибениці через двадцять чотири години. І я закрила цей дефіцит власним розумом. Власною дисципліною. Власними руками, які ти зневажав як «хатню метушню».

Максим опустив очі. Його обпечена долоня мимоволі стиснулася в кулак, впиваючись нігтями в шкіру.

— Я... я не знав, як це насправді важко, — глухо вичавив він. Горло перехопило спазмом. — Олю, я тут жер землю. Я довбав моноліт кувалдою чотири дні поспіль. У мене немає нікого, крім тебе...

— Є, — холодно відповіла вона. — У тебе є ти сам. Твій «геніальний інтелект», твій абстрактний аналіз і твоя здатність розв'язувати задачі. Ти ж так пишався тим, що вмієш виживати в ринкових умовах. От і виживай.

Вона повернулася до виходу з галереї, де у дверному отворі вже безшумно виріс високий силует лорда Вольфа. Командор не вихоплював зброю — він просто стояв, поклавши долоню на руків'я палаша, уважно фіксуючи дистанцію між підмайстром і леді.

— Я не стану викуповувати твій контракт, Максиме, — кинула Олена через плече, зупинившись біля входу. — Я більше ніколи не буду твоїм безкоштовним сервісом, який вирішує твої побутові й життєві факапи. Якщо ти чогось вартий як спеціаліст — зароби ці гроші сам. Відпрацюй борг, отримай статус майстра, навчися поважати тих, хто стоїть поруч із тобою. А тоді... якщо наші ділові інтереси перетнуться — ми поговоримо про контракт. Як рівні партнери. Але не раніше.

Вона взяла під руку лорда Даріана, не озираючись, і вони разом зникли у світлі головної зали.

Максим залишився стояти на темній галереї. За його спиною шуміло холодне море, а перед очима стояла її пряма, горда спина в смарагдовому шовку.