Глава 3. Сенсорний протокол

Дівчинка в засмальцьованому фартуху прожогом вискочила за важкі дубові двері, залишивши Олену в глухій, вібруючій тиші приміщення...напевно, лабораторії.

Олена не рушила з місця. Перше правило будь-якої нештатної ситуації на виробництві чи вдома - не робити хаотичних рухів, доки не проведено первинну оцінку збитків та власного стану.

Вона повільно підняла руки перед очима.

Пальці. Тонкі, звично акуратні, з ледь помітним білим шрамом на вказівному — пам’ять про розбиту банку з консервацією три роки тому. На безіменному пальці правої руки чітко виділялася бліда смужка від обручки, яку вона не знімала майже два десятиліття. Але самої золотої каблучки не було. Як не було й улюбленого домашнього кардигана з м’якого турецького трикотажу.

Замість нього на ній висів грубий, колючий балахон із темно-сірої вовни з мідними гачками на грудях. Тканина пахла не лавандовим ополіскувачем, а овечим жиром, вогкістю та сушеним багном.

«Гіпотеза перша: гостре порушення мозкового кровообігу. Інсульт або токсичний набряк мозку через витік чадного газу на кухні», — пролунав у голові її власний, абсолютно тверезий внутрішній голос.

Олена притиснула два пальці до сонної артерії. Пульс - сімдесят два удари на хвилину, ритмічний, наповнений. Дихання рівне. Вона заплющила очі й подумки відтворила ланцюжок: формулу полімеризації етилену, закон Рауля, таблицю Менделєєва від водню до цинку, потім дні народження синів і серію свого закордонного паспорта. Пам'ять видавала дані без жодної затримки.

Вона різко присіла, вперлася долонею в кам’яну плиту підлоги й силою провела шкірою по гострому сколу.

Біль різонув миттєво. На долоні виступила темна, густа крапля крові. Олена піднесла палець до губ — знайомий, солонувато-металевий присмак заліза.

«Ні. Мозок у стані марення чи коми не генерує такої надлишкової мікродеталізації. Немає розмитих країв, немає провалів у сприйнятті. Текстура вовни, запах плісняви під плінтусом, специфічна фракція сажі на пальцях — це не фантазія. Реальність матеріальна».

Але звідки взявся цей одяг? І чому тіло, хоч і належало їй, відчувалося трохи інакше — легшим у попереку, без звичної тягучої втоми в шийному відділі хребта після щоденного сидіння над звітами?

Олена підійшла до закіптюженого вітражного вікна, де замість прозорого скла стояли товсті, нерівні пластини бурштинового кварцу, переплетені свинцевими жилками. На підвіконні стояла кругла мідна чаша з каламутною водою.

Вона нахилилася.

З водної гладі на неї дивилося її власне обличчя. Ті самі темно-русяві пасма, та сама лінія вилиць, знайомий уважний розріз очей. Але шкіра була свіжішою — без сіруватого відтінку хронічного недосипу, а в погляді більше не було тієї загнаної покірності, яку вона роками ховала за ввічливою посмішкою.

"господи, невже це класичне попаданство, як у книгах?

І, схоже, перенесення спрацювало за принципом заміщення: не фізичне перекидання матерії разом із домашніми капцями, а проекція матриці свідомості й сутності на підготовлений місцевий «носій» або миттєва адаптація навколишнього середовища під просторовий зсув.

Вона подивилася на свої зап'ястя. Під шкірою ледь помітно пульсували не просто блакитні вени — вздовж сухожиль тяглися тонкі сріблясті нитки, що ледь світилися у напівтемряві. Коли вона дивилася на занедбану піч у центрі кімнати, ці нитки відгукувалися легким поколюванням у кінчиках пальців.

Це було схоже на нову, раніше невідому групу м'язів. Якби інженер глянув на електромотор і раптом побачив не просто залізний корпус, а реальні силові лінії магнітного поля.

Двері з голосним рипінням відчинилися. До зали повернулася дівчинка, несучи важке дерев'яне відро з водою. Руки підлітка тремтіли так, що вода хлюпала на поділ її довгої сукні. За нею, переступаючи поріг з явним небажанням, плентався сухорлявий літній чоловік у потертій оксамитовій безрукавці з купою мідних ключів на поясі. У руках він міцно стискав дві товсті книги в шкіряних палітурках, притискаючи їх до грудей, наче щит.

— Пані... пані леді Валеріє, — пролепетав старий, насторожено позираючи на піч, яка все ще викидала в повітря тонкі цівки сизого диму. — Дякувати Семиликому, ви прийшли до тями після викиду ефіру. Ми гадали... майстер Гільдії сказав, що розрив контуру випалив ваше ядро остаточно.

Олена не відвела очей від його обличчя. Вона вловила кожну деталь: бігаючі очиці, напружені пальці на книгах, запах дешевого кислого вина від його коміра.

«Леді Валерія. Значить, тут була попередня господиня, яка не впоралася з навантаженням і спалила себе на цьому несправному обладнанні. А мене втягнуло в її порожній статус, як у вакуум».

Олена повільно витерла закривавлений палець об край вовняного балахона, підійшла до масивного дубового столу й сіла в єдине високе крісло з різьбленою спинкою. Спина випрямилася сама собою — так, як вона завжди сідала перед складними переговорами з підрядниками.

— Став відро біля вентиляційного люка, — наказала вона дівчинці, навіть не підвищуючи тону. — А ви, шановний... покладіть книги на стіл. Відкрийте розділ щомісячних витрат на сировину і покажіть відомість виплат робітникам за останні три декади.

Управитель закліпав, його щелепа ледь помітно відвисла. Звичного очікуваного плачу, істерики чи розгубленості після магічного шоку він не побачив.

Перед ним сиділа жінка з крижаним, абсолютно тверезим поглядом господині, яка точно знала, що десь у цих розрахунках її нахабно обкрадають.