Глава 2. Аварійний рестарт

Перше, що повернуло Максима до тями - це нестерпний сморід.

Пахло тухлою рибою, прокислим пивом, кінським гноєм і їдким вогким вугіллям. Цей «коктейль» забивав пазухи настільки агресивно, що він закашлявся й різко смикнувся, вдаряючись потилицею об слизьку, поїдену мохом кам'яну кладку.

— Бляха... — вилаятися нормально не вийшло, у горлі стояла сухість, наче туди насипали піску.

Максим машинально потягнувся правою рукою до кишені домашніх шортів, щоб витягнути айфон і викликати таксі чи хоча б увімкнути ліхтарик. Пальці натрапили на порожнечу. Замість брендових бавовняних шортів і м'якого худі на ньому була брудна, колюча сорочка з грубого нефарбованого льону, підперезана засмальцьованою мотузкою, і цупкі штани, що тхнули дьогтем.

Він розплющив очі й закліпав.

Над головою замість білої гіпсокартонної стелі кухні нависало низьке, свинцеве небо, посічене кривими дахами з почорнілої дранки. Дощ перейшов у дрібну, гидку мряку. Максим сидів у вузькому провулку просто між двома розбитими діжками, з яких на бруківку витікала смердюча рідина.

— Що за дешевий перформанс?.. — прохрипів він сам до себе, підводячись на ноги.

Голова запаморочилася. Тіло здавалося важким, неслухняним, а звичного комфорту, як от теплої підлоги під босими ногами, клімат-контролю на 21 градус, запаху кави з фільтра - не існувало в радіусі всесвіту.

З головної вулиці долинав шум: скрип немазаних коліс, крики зазивал, глухі удари металу об метал і чужа, гортанна лайка, сенс якої його мозок чомусь зчитував автоматично, так, наче в його внутрішню прошивку насильно завантажили мовний пакет з кривим перекладом.

— Олено! — гукнув він, роблячи кілька невпевнених кроків по слизькій багнюці. Взуття — якісь шкіряні поршні без підошви — миттєво промокло наскрізь, крижана жижа просочилася між пальцями. — Олена!

Ніхто не відгукнувся.

Він вибрався з провулка на широку набережну. Картина, що відкрилася перед очима, остаточно знесла залишки раціональних пояснень.

Це був порт. Але не сучасний логістичний хаб із контейнеровозами, кранами та сканерами штрих-кодів, а середньовічний клоакний вузол. Дерев'яні галеони з розірваними вітрилами хиталися на темній воді. Сотні обідраних людей із засмаглими до чорноти спинами тягали на горбах мішки з зерном і залізні злитки.

А над усім цим на високому пагорбі височіла циклопічна кам'яна фортеця, шпилі якої пронизували низькі хмари. Навколо шпилів повільно пульсували кільця тьмяного фіолетового сяйва - не лазерне шоу, не проєкція, а масивні, геометрично вивірені енергетичні конструкції, від яких повітря навіть за кілометр вібрувало низьким басом.

«Енергоконтури, — машинально зафіксував мозок архітектора. — Вузол напруги з радіальним скиданням... Стоп. Що за маячня?!»

— Ей, недобитку! — різкий поштовх у плече ледь не збив його з ніг.

Перед Максимом стояв здоровань у брудному шкіряному фартуху поверх залізної кольчуги. Від нього несло перегаром і часником, а в масивній руці він тримав важкий дерев'яний кий, окований залізом.

— Ти чого тут роззявив пащу посеред проходу? Якщо найнявся тягати руду до «Срібного молота» — бери ноші й рухай задницею. Якщо ні — плати мито за перебування на причалі гільдії або валися в канаву.

Максим інстинктивно вирівняв спину й увімкнув свій фірмовий тон «сеньйора, який розмовляє з факапним підрядником»:

— Послухайте, шановний. У мене стався інцидент. Де тут найближче представництво поліції чи муніципальної адміністрації? Мені потрібен терміновий зв'язок і допомога з ідентифікацією особи.

Здоровань повільно кліпнув маленькими, заплилими жиром очима. На його обвітреному обличчі проступив щирий подив, який за секунду змінився грубим оскалом. Кілька вантажників поруч зупинилися, витираючи піт з лоба, і заіржали.

— Чули, хлопці? «Му-ні-ци-пальної», — передражнив наглядач, смачно сплюнувши просто під ноги Максиму. — Ідентифікацію йому треба. Панчик з головою поїхав! Може, тобі ще й дупу шовковою хусткою підтерти, виродку?

— Слідкуйте за субординацією, — голос Максима здригнувся, але звичка качати права виявилася сильнішою за самозбереження. — Я вимагаю розмови з тим, хто тут головний.

Відповідь прилетіла миттєво. Кий із глухим тріском урізався Максиму під дих.

Повітря вибило з легень так різко, що в очах спалахнули зелені зірки. Він упав на коліна в брудну калюжу, судорожно хапаючи ротом мокре, смердюче повітря. Коліна обпекло гострим камінням, а льодяна багнюка хлюпнула на груди.

— Головний тут я, гнидо, — наглядач нахилився, схопив Максима за комір сорочки і смикнув угору, заглядаючи в обличчя.

— Останнє попередження: або береш тачку і до заходу сонця відкачуєш шлак із плавильні за три мідяки й миску баланди, або я скину тебе в затоку крабам на поживу. Гільдія ковалів дармоїдів не годує.

Наглядач штовхнув його назад у багнюку й пішов далі, гучно роздаючи стусани іншим робітникам.

Максим сидів на четвереньках у холодному бруді, харкаючи слиною. У голові пульсував дикий, паралізуючий жах.

Він відчув ЦЕ - його картки, рейт у десяток тисяч доларів, акції компанії, англійська мова, вміння писати бездоганну мікросервісну архітектуру - все це тут мало рівно нульову вартість. Без комп'ютера, без зв'язків, без грошей і без фізичної сили він був ніким. Буквально тим самим нулем без палички, про якого він учора зверхньо говорив Олені на затишній кухні.

Він повільно підвів очі на темну, закопчену будівлю ливарні, з якої валував їдкий дим. Звідти чулося важке гупання молотів і шипіння магічного вогню, який ніхто не вмів контролювати нормально — енергія виривалася кривими спалахами, спалюючи сировину і виснажуючи людей.

Йому хотілося їсти. Горло пекло. А попереду була ніч у світі, де за безкоштовну миску юшки треба було віддати шматок власного здоров'я.