Глава 1. Нульовий індекс

Вівторок розпочався з трирівневого логістичного колапсу. Олена стояла посеред кухні з телефоном, затиснутим між плечем і вухом, паралельно помішуючи вівсянку та перевіряючи зведену таблицю в ноутбуці. У таблиці, яку Максим презирливо називав «твоїми списочками», бездоганно функціонувала складна екосистема їхньої родини: графіки платежів, терміни доставки, кошториси ремонтів і медичні картки.

— Ні, пане Олегу, — спокійно, але з металом у голосі говорила вона в трубку. — Ми домовлялися на доставку будматеріалів для квартири сина до дванадцятої. У вас зламалася машина? Розумію. Але вантажники оплачені погодинно з першої. Тому ви або компенсуєте мені їхній простій, або перекидаєте замовлення на інший екіпаж. У вас п'ятнадцять хвилин.

Вона скинула виклик і миттю перемкнулася на іншу вкладку: електронний кабінет платника податків. Поки Максим на ранкових мітингах розповідав своїй команді про оптимізацію архітектури, Олена закривала звітність його ФОПа, сплачувала єдиний податок, розкидала платежі за комуналку трьох об'єктів нерухомості й паралельно перевіряла, чи дійшов апостиль для документів молодшого сина до Варшави.

У середу ввечері, коли дім уперше за вісімнадцять років спорожнів остаточно — без гупання кросівок у коридорі, музики з дитячої та вічних перекусів на бігу — тиша в спальні здавалася майже незвично густою.

Максим зачинив двері, замкнувши замок. Без дітей у квартирі зникла необхідність стримувати звуки, і його пристрасть спалахнула швидко, жадібно, по-господарськи впевнено. Він був у чудовій формі - регулярний спортзал, дорогий парфум, звичка брати своє без зайвих церемоній. Проте в його дотиках і палкому ритмі Олена відчувала не стільки зв'язок двох близьких душ, скільки звичний акт розрядки: наче після дванадцятигодинного спринту йому просто треба було скинути напругу з м'язів об знайоме, ідеально доглянуте тіло.

Коли все скінчилося і дихання вирівнялося, Максим відкинувся на шовкові подушки, задоволено прикривши очі. Олена підвелася на лікті, дивлячись на його профіль у напівтемряві.

— Максиме, — тихо, але гранично виразно промовила вона, торкнувшись його плеча. — Ми зараз взагалі як - кохалися чи ти просто закрив черговий фізіологічний таск у календарі?

Він здивовано розплющив очі, насупившись:

— Олю, ну починається. Було ж класно. Тобі що, знову щось не так?

— Мені не вистачає тебе, — спокійно відповіла вона, не підвищуючи голосу і не скочуючись до банальних жіночих образ. — Я кажу не про секс, тут усе гаразд, а кажу саме про присутність. Ти займаєшся зі мною коханням так само, як дивишся у свої дашборди: концентровано, ефективно, але думками вже на наступному релізі. Ти за останні пів року жодного разу не запитав, про що я думаю, коли залишаюся сама. Ми не проводимо разом час поза побутом чи потребами, ти мене майже не обіймаєш, як колись, 20 років тому. Ти тоді й години не міг аби не притиснути мене десь до стіни щоб зацілувати!!!

Мені не потрібен автоматичний коханець за розкладом, мені потрібен партнер, який бачить мене живою, ніжність.

Максим помовчав кілька секунд, потім важко зітхнув, витягнув із тумбочки смартфон і кілька разів торкнувся екрана. Через секунду її телефон на столику вібрував коротким звуком банківського сповіщення.

— Я скинув тобі дві тисячі доларів, — сказав він, повертаючи телефон на місце й повертаючись на бік. — Купи собі щось гарне. Замов той спа-вікенд, про який ти говорила, або ювелірку. Ти ж розумна жінка з чудовим смаком, сама краще знаєш, що тобі треба для гарного настрою. І слухай... раз уже не спиш, у мене бухгалтер у відпустці, а треба терміново звести акти виконаних робіт для американців до ранку. Зробиш? Тобі ж усе одно нема чим зайнятися.

Він навіть не зрозумів, що щойно виставив їй чек за власну емоційну глухоту. Для нього це була найвища форма турботи: навіщо напружувати душу, якщо можна просто перевести еквівалент у валюті?

***

У четвер за вікном шурхотів липневий дощ, розмиваючи вогні спального району. На кухонному столі холонув уже втретє підігрітий жульєн. Двері кабінету рипнули, і Максим вийшов до кухні у бездротових навушниках на шиї, сівши за стіл і звично відсунувши тарілку на пару сантиметрів.

— Ти знову не переставила пароль на роутері після того, як провайдер скинув налаштування? — кинув він, гортаючи робочий чат. — Там базовий стоїть. Це діра в безпеці на рівні п'ятого класу. Тобі просто подобається розтягувати елементарні дії на весь день, створюючи ілюзію зайнятості. Діти виїхали. Може, досить уже грати в хранительку вогнища? Ти ж навіть базові сервіси автоматизувати нездатна.

Олена повільно опустила чашку з чаєм на блюдце. Порцеляна дзенькнула тихо, але в цьому звуці було більше ваги, ніж у всіх його щомісячних звітах. Вона подивилася на його пальці - довгі, пещені, які ніколи не тримали нічого важчого за макбук.

— Автоматизувати? — перепитала вона, і в її голосі не було роздратування — лише глибока, жіноча втома.

— Максиме, ти виріс у професорській трикімнатній квартирі, де мама до 18 років прасувала тобі шкарпетки й ставила під двері суп у піалі. Ти прийшов у шлюб із переконанням, що чисті рушники ростуть у шафі самі, як листя на деревах.

Максим скривився, відклавши телефон екраном донизу:

— О, знову пішла пісня про моє важке дитинство. До чого тут це?

— До того, що коли ми побралися одразу після школи, ти був талановитим хлопчиком із палаючими очима і нульовою здатністю виживати в соціумі, — продовжила Олена, дивлячись йому прямо в очі. — Мої батьки все життя гарували інженерами на заводі. У нас не було права на інфантильність. Я з шістнадцяти років знала, як розрахувати бюджет до копійки, як зібрати вузол змішувача і як домовлятися з держструктурами так, щоб не платити хабарів. Коли ти писав свій перший стартап і півтора року сидів без копійки, хто тримав нас на плаву? Хто брав нічні зміни касиркою, паралельно тягнучи немовля з алергією?