Втікачі

…Цікаво, звідки він узявся? Коли саме він з'явився у моїй оселі? І чому я раніше не звертала на нього уваги? Тоді чому зараз звернула? Ні, добре пам'ятаю, що він у мене вже давно. Стоїть на підлозі, не заважає. То чому зараз мій погляд постійно на нього натикається? Дивно. Цікаво…

...Кілька разів я присідала біля нього і торкалася металевого корпусу, але на кнопки не натискала. Їх не можна натискати, якщо життя дороге. Усі знають, що станеться далі. І все-таки... деякі натискають. Чому?

…І все-таки, як він працює? Хіба за стільки років механізм не зносився? Хоча з чого б, він же ніколи не працював?

Рука завмерла над кнопкою. Цифровий носій легко увійшов до пазу і почав зчитувати інформацію. Він увімкнувся. Він працює. Я тільки-но включила свою смерть. Чому? Що тепер робити? Як її вимкнути? Хоча відповідь і так зрозуміла, ніяк? А звідки я знаю? Ось так, просто знаю і все. Усі знають. Я швидко розібрала корпус і витягла цілих два носії. Звідки взявся другий? Сумнівів не залишилося, його вже не знищити, ніяк. Навіть якщо розберу на гвинтики, те, що знаходиться всередині, продовжить працювати та відраховувати мої хвилини. Хіба що підірвати його. Хоча чим? У мене й зброї нема, я звичайний мешканець. Хоча цілком можу замовити, але поки це замовлення дійде, час мине. А може мені піти? Спробувати відірватись від цієї штуки?

Думки, все ще крутилися про марність цієї ідеї, а ноги вже несли з дому. Бігти, ховатися, якнайдалі. Якомога довше. Мене зупинила сусідська ділянка. Усього на мить. Пересиливши себе, побігла по ньому, зрізуючи шлях по інших ділянках. Як дивно, раніше для мене це було неможливо. Просто так зайти на чужу територію.

Сусіди. Вони бачили мене. Бачили, як я біжу. Бачили, як я падаю, встаю і знову продовжую тікати. Вони розуміли, що сталося. Вони знали, від чого я біжу, тільки ніхто навіть не намагався допомогти. Їхні обличчя залишалися байдужими. Для них я черговий дурень, який натиснув кнопку. Чергова людина намагається втекти.

Мені здається, що кнопку натискають всі.

***

Ніколи не думала, що наше селище виявиться таким великим. Адже я ніколи не виходила за його межі. Навіть думки не виникало його покинути. А зараз мене ніби щось штовхало в спину. Швидше, ще швидше. Ніколи я ще так не бігала. Втім, я взагалі ніколи не бігала. Було просто ні з чого. Тепер мені стало цікаво, встигну чи ні, навіть не розуміючи, навіщо воно треба.

Черговий поворот, черговий паркан, зрізання стежки та я за межами селища. Встигла? Обернувшись, я обомліла, над горизонтом висіло чорне сонце. Щось там величезне його затуляло. Пройшла довга хвилина, і воно почало виявлятися з іншого боку. Я змусила себе відірватися від чудного видовища, а навколо нічого й не змінилося. Як раніше було ясно, ніби нічого не сталося. Нічого не сталося? Як нічого? Я ж утекла. Я бачу чорне сонце. Я бачу над селищем мерехтіння, ніби воно накрите плівкою.

Мені треба. Треба йти далі. Й не зупинятися. Інакше він мене знайде. Звідки в мене ця впевненість? Знову, те саме. Начебто просто це знаю. Ото ж, знаю, як і завжди. Як і те, що тільки мені вибирати, стояти на місці та померти, чи йти далі й вижити. Але куди йти?

Над головою пролетів «листоноша». Машинка забурчала, пішла на зниження і зависла біля навісу пастуха. Скинула посилку. Дивно, а поряд нікого немає. Для кого вона її принесла?

– Це для тебе?

Від несподіванки я підстрибнула.

– Не підкрадайся ззаду.

– Я не підкрадалася, це ти в хмарах витаєш. То це твоє?

– Ні.

– Шкода.

На мене дивилася бліда схудла дівчина з обвітреним обличчям. Сукня, немов павутинка, коливалася під поривами вітру, звисаючи шматками, прикриваючи тіло чисто формально. Ліва нога була перев'язана.

– Мені теж, шкода.

Можливо, мій одяг теж скоро перетвориться на лахміття. Більше на посилку ми не дивилися. Доторкнутися до неї міг лише власник замовлення. Дівчина зупинилася біля куща малини і почала її обривати.

– А хіба тобі не треба поспішати?

– Навіщо?

– А як же прилад?

– Маю п'ять хвилин. А в тебе?

– У якому розумінні? Він же постійно переслідує.

– Авжеж, просто переслідує, – дівчина гірко посміхнулася, хоча ягоди точно були не до чого. – Якби він хотів убити, то зробив би це одразу після включення кнопки. Чи ти все ще віриш, що зможеш обігнати «поштаря»?

Так, пам'ятаю, це давно було. В далекому дитинстві. Я справді намагалася змагатися з пристроєм, який, здавалося рухався надто повільно.

– Невже думаєш, що він повільніший, від листоноші?

– Ні, я… Слухай, – я обійшла дівчину з іншого боку, забираючись у саму гущу кущів, – можеш підказати, як обчислити скільки часу маю?

– Ну, тут треба підраховувати, скільки часу ти провела в будинку після запуску, відстань від твого будинку до краю селища, з якою швидкістю ти бігла.

Я засмутилася. Це неможливо. По-перше, в математиці я не сильна, а по-друге, у мене аж три невідомі. Так, стоп, вона ж була в таких же умовах, як і я, як тоді зуміла це вирахувати, адже якщо він поруч це все, кінець?