Захар

Я вилив на неї чай! Черт! Як же я підло поступив, але почувши, як вона зайшла зрозумів, що не зможу її відпустити. Потягнувши за руку я посадив її до себе на коліна, швидким рухом зняв футболку і одягнув свою.

Просто посидь так, сказав я зарившись в її волоси.

Відкрив очі. Де я? Точно не в мене точно не має стелі в хмаринку. Сідаю на ліжку, оглядаюсь. Загалом кімната стандартна, навіть, виконана в мінімалістичному стилі. Крім стелі, і дошки з фотографіями. Я підійшов туди й розглядаю їх. Такі різні. Тут вона з рижою дівчинкою, схоже сестрою, в кінотеатрі, а тут з іншою дівчиною чорнявою в автопарку. І ще одна фотографія з іншою дівчиною чорнявою теж, але з каре, вони двоє стоять перед будинком, а перед ними червона стрічка, яку ось-ось вони розріжуть. Ще одна фотографія… Я чую, як відкриваються двері і не зрозуміло чому забираю цю фотографію собі в карман.

- Ти уже прокинувся? – мені не потрібно й повертатись, що б впізнати ЇЇ голос. Маленька дівчинка, скоро ти будеш моя!

- Так. Де ми?

- Ти заснув і я взяла на себе сміливість відвезти тебе додому от тільки, не знала де ти мешкаєш. Ось і привезла до себе, але в подальшому можу так не робити.

- Добре.

Ще декілька днів пройшло звично. Крім того, що Замфіночка приходила перед своїм відходом додому. Й пів, а то й і час сиділа зі мною в кабінети. Уже місяць вона працює зі мною, тому я хотів запросити її на вечерю… ну, як на вечерю, на саме справжнє побачення! Але її не було в себе за столом. Я в летів до себе в кабінет, а там стояв Марк з якимось папером. Дійшовши до нього я вирвав це й папер і почав його читати… «…прошу мене звільнити по власному бажанню…»

- Почекай! Марк тільки не кажи, що вона звільнилась!

- Ти сам це сказав!

- Черт! Я маю її найти. Просто та, як же я без неї?!

- Зможеш!

- Точно?

- Думаю, так.