1.

У приймальному відділенні лікарні є два типи вечорів.

Перший — коли всім погано.
Другий — коли підозріло тихо, і ти розумієш: щось просто ще не доїхало.

Лікарка швидкої допомоги Ольга Мельник якраз перебувала в другому типі вечора.

Вона стояла біля столу прийому і дивилася на каву з автомата так, ніби намагалася зрозуміти, чи це справді кава, чи медичний експеримент.

Інтерн поруч гортав телефон.

— Якщо це еспресо, — сказала Ольга, — то я астронавт.

Інтерн не підняв очей.

— У нас написано «американо».

— У нас також написано «лікарня». Але іноді це не заважає їй виглядати як вокзал.

Вона зробила ковток і зітхнула.

— Ну гаразд. Якщо переживу це — переживу все.

На стільці навпроти сидів чоловік із забинтованим пальцем.

— Лікарю, — сказав він, — я ж казав, що просто різав хліб.

Ольга подивилася на його руку.

— Ви різали хліб консервним ножем?

— Ні.

— А дарма. Було б правдоподібніше.

Вона поставила підпис у картці.

— Обробіть ще раз і відпустіть, — сказала вона інтерну.

— Дякую, лікарю, — сказав чоловік.

— Не дякуйте. Наступного разу різати хліб краще ножем. І бажано на кухні, а не в гаражі.

Чоловік винувато усміхнувся.

Саме в цей момент двері приймального відчинилися з таким звуком, ніби хтось вирішив перевірити їх на міцність.

Ольга навіть не озирнулася.

— Якщо це знову апендицит — ставте в чергу.

— Не апендицит, — сказав чоловічий голос.

Ольга повернула голову.

У дверях стояли двоє поліцейських.

А між ними — чоловік, який виглядав так, ніби вечір у нього розпочався значно гірше, ніж у всіх присутніх.

Його куртка була розірвана, сорочка темніла від крові, а праву руку він притискав до плеча.

Ольга поставила стакан з кавою на стіл.

— Ну звісно.

— Що? — не зрозумів інтерн.

— Я ж казала, що щось ще не доїхало.

Поліцейські підвели чоловіка до кушетки.

— Його підстрелили, — сказав молодший.

Ольга кивнула.

— Це видно. Ви його знайшли?

— Біля гаражів.

— Гаражі — це взагалі місце підвищеного медичного ризику.

Вона дістала ножиці.

— Сідайте.

Чоловік сів.

— Мене підстрелили, — повторив він.

— Це ви вже казали. Хороша новина: поки що ви живі.

Вона розрізала рукав куртки.

— Як вас звати?

— Сергій.

— Добре, Сергію. Зараз подивимось, що з вами зробили.

Куля зайшла в плече.

Кров була, але не катастрофічно.

— Коли це сталося? — спитала вона.

— Хвилин десять тому.

— Хто стріляв?

— Не знаю.

Ольга мовчки обробляла рану.

У лікарів є одна професійна вада: вони не дуже довіряють словам.

Вони довіряють тому, що бачать.

А те, що вона бачила, починало виглядати… дивно.

Кут входу кулі.

Сліди пороху.

Подряпини на пальцях.

Ольга підняла голову.

Поруч стояв старший із поліцейських. Спокійний, уважний, із тим видом людей, які не задають зайвих питань, але запам’ятовують відповіді.

— Це серйозно? — запитав він.

— Ні, — сказала Ольга. — Житиме.

Поліцейський кивнув.

— Добре.

Ольга витерла руки серветкою.

— Але у вас проблема.

Поліцейський трохи нахилив голову.

— Яка?

Ольга кивнула на пораненого.

— У вас дуже підозріло хороший потерпілий.

Вона зробила паузу.

— Точніше… майже хороший.

Поліцейський дивився на неї кілька секунд.

Потім простягнув руку.

— Капітан Іван Кравець.

Ольга коротко потиснула її.

— Ольга Мельник.

І додала:

— І, здається, ваш потерпілий трохи… не такий потерпілий, як вам розповіли.  

Іван Кравець мав достатньо досвіду, щоб знати: якщо лікар говорить таким тоном, краще не сперечатися.

— Чому? — спокійно запитав він.

Ольга повернулася до пацієнта.

— Сергію, ви сказали, що на вас напали.

— Так.

— І стріляли?

— Так.

— І ви стояли… де саме?

— Біля гаражів.

— А нападник?

— Переді мною.

Ольга кивнула.

— Логічно.

Вона обережно торкнулася рани.

Сергій скривився.

— Терпіть. Ви ж герой вечора.

Іван схрестив руки.

— Щось не сходиться?

— Багато чого.

Вона підняла шматок тканини куртки.

— Наприклад ось це.

Іван нахилився.

На тканині навколо отвору були темні плями.

— Порох, — сказала Ольга.

— І?

— І це означає, що постріл був майже впритул.

Іван перевів погляд на пораненого.

— Ви казали, що на вас напали.

— Так.

— Тоді ваш нападник мав стояти дуже близько.

— Він стояв.

Ольга зітхнула.

— Сергію.

— Що?

— Я лікарка швидкої.

— І?

— Я бачила людей, яких стріляли впритул.

Вона показала на його руки.

— І вони зазвичай не мають пороху під нігтями.

Іван подивився на пальці чоловіка.

Темний наліт був добре видно навіть у світлі лампи.

— Цікаво, — сказав він.

— Правда? — відповіла Ольга.

Вона ще раз оглянула рану.

— І ще один маленький симптом.

— Який? — спитав Іван.

Ольга показала на плече.

— Кут входу кулі.

— І що з ним?

— Якщо на людину нападають, вона зазвичай намагається відвернутися або прикритися.

— Логічно.

— А ваш потерпілий стояв ідеально рівно.

Іван тихо усміхнувся.

— Може він дуже ввічливий.

— Може.

Вона зняла рукавички.

— Але в мене інша версія.

— Яка?

Ольга подивилася на пораненого.

— Сергію.