Епілог. Найкраща книга.

Через місяць книга «Ідеальний на папері» була офіційно здана у видавництво. Редакторка, прочитавши рукопис, лише підняла брови і сказала: «Це не просто роман. Це щось дуже живе. Ви точно не писали про себе?»

Оксана і Маркіян переглянулися і одночасно усміхнулися.
Того ж вечора вони знову опинилися на тому самому даху на Вірменській. Місто внизу святкувало літо: на площі Ринок грала жива музика, пахло кавою, вафлями і свіжими травами з квіткових яток. Над дахами старого Львова повільно сідало сонце, фарбуючи все у теплі рожеві та золоті відтінки.

— Ну що, пане Савицький, — сказала Оксана, притулившись до нього. — Книгу здали. Тепер що? Будемо чекати відгуків чи одразу почнемо нову?

Маркіян обійняв її сильніше і поцілував у маківку.
— Я думав про це. Може, цього разу напишемо щось без хейтерів і авторок? Просто історію двох звичайних людей, які зустрілися і вирішили не тікати.
— І без ідеальних поцілунків під дощем? — пожартувала вона.
— Навпаки. З дощем. Але щоб герой після поцілунку сказав: «Давай під парасольку, бо ти ж застудишся».

Оксана засміялася.
— Ти все ще намагаєшся зробити все реалістичним?
— Вчуся, — чесно відповів він. — Але з тобою мені вже не так страшно бути щирим. Хоча іноді ще зриваюся. Вчора, наприклад, майже пожартував, коли ти сказала, що любиш мене.
— І що тебе зупинило?
— Те, що я справді тебе люблю. І не хочу цього ховати за жартами.

Вони деякий час мовчали, дивлячись, як вогні міста запалюються один за одним. Десь унизу почувся сміх компанії друзів, а з сусіднього будинку долинала мелодія старої львівської пісні.
— Знаєш, що найдивніше? — тихо сказала Оксана. — Я завжди думала, що щастя — це коли все ідеально. А виявилося, що щастя — це коли ти сидиш на даху зі своїм колишнім хейтером, тримаєш його за руку і розумієш, що не хочеш бути ніде більше.

Маркіян повернув її до себе і подивився в очі.
— А я думав, що ніколи не зможу зняти броню повністю. А з тобою — можу. І це найкраще рішення в моєму житті.

Він поцілував її — повільно, ніжно, ніби підписуючи безмовну обіцянку на майбутнє. Коли відірвався, усміхнувся своєю вже рідною, трохи іронічною посмішкою:
— Тільки не пиши про це в наступній книзі. Бо я буду змушений публічно це розкритикувати.
— Звісно, — засміялася Оксана. — Але в чернетці я вже все записала.

Вони лежали на пледі, дивлячись на небо, де з’являлися перші зірки. Львів унизу жив своїм життям, а їхня історія тільки починалася.
Без ідеальних фіналів.
Без чернеток.
Просто справжнє продовження.

***

Минуло пів року.
Книга «Ідеальний на папері» вийшла в світ і… вибухнула. Перші тижні видавництво не встигало друкувати нові тиражі, вони розліталися, як гарячі пиріжки на площі Ринок.Читачі писали в відгуках: «Нарешті хтось показав, що кохання буває неідеальним, але справжнім». Багато хто впізнавав у героях себе — зі своїми страхами, сарказмом і бажанням бути коханим таким, яким є.

Книга стала бестселером. Її обговорювали в книжкових клубах Львова, Києва та навіть за кордоном. Деякі критики називали її «маленьким шедевром сучасної романтики», а читачки в інстаграмі писали: «Після цієї книги я перестала шукати ідеального чоловіка і почала помічати реального поруч».

Одного теплого осіннього вечора Оксана і Маркіян сиділи на балконі їхньої спільної квартири на Краківській. Місто внизу вже готувалося до зими: пахло кавою з корицею, свіжими булочками і першими каштанами. На столі стояла відкрита пляшка вина і два примірники їхньої книги.

Маркіян обіймав Оксану ззаду, поклавши підборіддя їй на плече.
— Уявляєш, — тихо сказав він, — люди читають нашу історію і думають, що це просто вигадка. А ми тут… живемо її продовження.
Оксана повернулася і поцілувала його в щоку.
— Я досі не можу повірити, що ми це зробили. Разом. Ти, мій колишній головний хейтер, і я — авторка «занадто пафосних» романів.

Маркіян усміхнувся і повернув її до себе.
— Оксана, я хочу сказати тобі одну річ. Без жартів. Без броні. Без чернеток.
Він узяв її за руки і подивився в очі. Його погляд був таким щирим, що в Оксани перехопило подих.
— Я люблю тебе. Не як персонажа, не як співаторку, а як жінку, яка змінила все моє життя. Ти навчила мене знімати броню. Навчила, що справжнє кохання — це не ідеальні сцени, а щоденні дрібниці: твоя посмішка вранці, твої жарти про мій сарказм, твоя рука в моїй. Я хочу жити з тобою. Кожен день. І писати нашу історію далі — разом.

Оксана відчула, як на очах з’являються сльози щастя. Вона усміхнулася і провела пальцями по його щоці.
— А я люблю тебе, Маркіян. З твоїм сарказмом, з твоїми страхами, з твоїм бажанням бути кращим. Ти показав мені, що реальність може бути набагато прекраснішою за будь-яку вигадку. Я хочу прокидатися поруч з тобою, сперечатися про сюжети, миритися поцілунками і просто жити. Бо наше спільне життя — це найкраща книга, яку ми коли-небудь напишемо.

Вони поцілувалися — довго, ніжно, з усмішкою. А навколо них тихо світився Львів: старі дахи, вогні вікон, дзвони далеких церков.
Маркіян відірвався і тихо засміявся.
— Тоді, може, наступну книгу назвемо «Ідеальний у реальності»?
Оксана усміхнулася і притулилася до нього сильніше.
— Ні. Назвемо її просто «Наше реальне життя». Бо це найкраща назва для всього, що в нас є.

Вони сиділи обійнявшись, дивлячись на місто, яке колись стало свідком їхньої першої зустрічі. Книга закінчилася. А їхня справжня історія — тільки починалася.
І це було найкращим фіналом, який тільки можна було уявити.