Розділ 12. Фінальна глава

Минуло ще два тижні. Книга була майже готова, але ніхто з них не поспішав ставити останню крапку. Бо це означало б, що їхня власна історія теж потребує продовження.

Одного вечора вони сиділи на даху будинку Маркіяна — він таємно провів її туди через чорний хід. Місто внизу блищало вогнями, а над ними розкинулося чисте львівське небо.
— Ми майже дописали, — сказала Оксана, загортаючись у його светр. — Залишилася тільки остання глава.

Маркіян сидів поруч, обіймаючи її за плечі.
— І що ми там напишемо? — запитав він. — Щасливий фінал чи відкритий?
Оксана повернулася до нього.
— А що хочеш ти?
Він довго мовчав, дивлячись на вогні міста.
— Я хочу, щоб у нашій історії герой нарешті сказав усе, що думає, без жартів. Без броні. Без «не зараз».

Він узяв її за руку і подивився прямо в очі.
— Я люблю тебе, Оксана. Не як персонажа, не як авторку, не як виклик. Просто тебе. Ту, яка сміється з моїх дурних жартів. Ту, яка бачить мене наскрізь і все одно залишається. Ту, яка зробила моє життя значно цікавішим за будь-яку книгу.

Оксана відчула, як у грудях розливається тепло. Сльози блиснули на очах, але вона посміхнулася.
— А я люблю тебе, Маркіян. Твій сарказм, твою чесність, твої страхи і твою сміливість. Я люблю навіть те, як ти намагаєшся мене дратувати, бо знаю — це просто спосіб сказати, що тобі не байдуже.

Він усміхнувся — щиро, без жодної іронії.
— Тоді, може, поставимо крапку в нашій книзі?
— І почнемо нову? — запитала вона.
— Разом.
Маркіян нахилився і поцілував її. Цього разу повільно, впевнено, ніби підписуючи угоду на все життя.
Коли вони відірвалися, він тихо сказав:
— Знаєш, що я зрозумів? Всі мої попередні  стосунки були чернетками. А з тобою — одразу фінальна глава. Без правок. Без компромісів.

Оксана засміялася і притулилася сильніше.
— Тоді давай домовимося: у нашій спільній історії ми будемо чесними. Навіть якщо іноді буде боляче. Навіть якщо доведеться знімати броню.
— Домовилися, — відповів він. — І ніяких «не зараз».

Вони сиділи на даху ще довго. Два коти чекали їх унизу, книга чекала останньої правки, а життя — першого справжнього продовження.
І вперше за багато років обидва зрозуміли: найкращі історії — ті, які пишеш не сам, а вдвох.