Розділ 11. Коли слова закінчуються

Наступні дні були дивними. Вони продовжували працювати над книгою, але тепер кожна спільна зустріч відчувалася як продовження того поцілунку біля парку. Ніби між ними з’явилася невидима нитка, яка натягувалася щоразу, коли вони залишалися наодинці.

Одного вечора Маркіян прийшов до Оксани з коробкою піци і винуватим виразом обличчя.
— Я сьогодні зірвався, — зізнався він ще в дверях. — Написав у чернетці, що герой «занадто ідеальний, щоб бути справжнім». Потім зрозумів, що писав про себе.

Оксана впустила його, забрала піцу і посміхнулася.
— І що ти відчув, коли зрозумів?
— Страх, — чесно відповів він, сідаючи на диван. — Бо якщо я перестану жартувати, то ти побачиш, наскільки я звичайний. А звичайних ти не пишеш у своїх книжках.

Оксана сіла поруч і подивилася на нього.
— Марк, я вже бачу. І мені подобається саме цей — звичайний. Той, який іноді боїться. Той, який приносить піцу замість квітів, бо знає, що я голодна після роботи.
Він усміхнувся, але посмішка була трохи сумною.
— Ти знаєш, чому я так довго ховався за сарказмом?
— Скажи.
— Бо коли я був молодший, одна дівчина сказала мені: «Ти класний, але з тобою ніколи не зрозуміло, де жарт, а де ти по-справжньому». Після цього я вирішив, що краще ховатися. Легше, коли всі думають, що ти просто дотепний цинік.

Оксана взяла його за руку.
— А тепер?
— Тепер я тут. І мені страшно. Бо ти — перша людина, з якою я хочу зняти цю броню повністю. І я не знаю, чи сподобаюся тобі без неї.
— Сподобаєшся, — тихо сказала вона. — Бо я вже закохуюся не в ідеального героя, а в тебе. У того, хто може пожартувати в найневдаліший момент. У того, хто приносить піцу і червоніє, коли говорить про почуття.

Маркіян подивився на неї довго, потім притягнув до себе і поцілував. Цього разу не обережно, а з тією пристрастю, яку він так довго стримував.
Коли вони відірвалися, він притулився чолом до її чола і прошепотів:
— Я тебе дуже люблю, Оксана. І це не жарт.

Вона посміхнулася, відчуваючи, як на очах з’являються сльози щастя.
— А я тебе. І це теж не для книжки.
Вони ще довго сиділи обійнявшись, забувши і про піцу, і про книгу. Борщ і Бальзак спокійно спали поруч, ніби відчували, що в цій квартирі сьогодні відбувається щось важливе.
— Знаєш, що я подумала? — сказала Оксана через деякий час.
— Що?
— Може, наша книга закінчиться не так, як ми планували. Може, вона закінчиться тим, що головні герої нарешті перестануть писати і просто почнуть жити.

Маркіян тихо засміявся і поцілував її в маківку.
— Тоді давай зробимо так. Нехай це буде найкраща глава в нашому житті.
— Без чернеток?
— Без чернеток.